П’ЯТЬ ПУНКТІВ КАЛЬВІНІЗМУ: КРИТИЧНИЙ АНАЛІЗ

 

 

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

ВСТУП

 

«Улюблені, всяке дбання чинивши писати до вас про наше спільне спасіння, я признав за потрібне писати до вас, благаючи боротись за віру, раз дану святим.

Бо крадькома повходили деякі люди, на цей осуд віддавна призначені, безбожні, що благодать нашого Бога обертають у розпусту, і відкидаються єдиного Владики і Господа нашого – Ісуса Христа».

                                                                               (Юд.3,4)

 

            Кожне покоління християн повинно боротись за віру, раз дану святим. В теперішній час на Україні поширюється наука із Заходу про так звану „Вічну безпеку”, „Стійкість святих”, „Спасенний раз спасенний назавжди” і т.п., формулювання різні, але суть одна: відпасти від благодаті неможливо.

Історія церкви показує, що початок науки про безумовне спасіння і інші основні доктрини майбутнього кальвінізму було закладено Аврелієм Августином. «Августин був монахом у V столітті (354-430) в Африці. Він вважається найвидатнішим отцем церкви та генієм теології. Він був домінуючим доктринальним експертом Середньовіччя і його вплив на теологію у всьому християнському світі був надзвичайним. Можна сказати, що він контролював отців церкви і його вплив поширився більше ніж на тисячу років.

Доктрина Августина про напередпризначення може бути коротко виражена через наступну цитату:

Перед створенням світу Бог вирішив викупити пев­них людей у Христі та застосувати до них Свою милість. Це є «приємна Божа воля», яка не має нічого спільного з людськими заслугами, навіть із тими, що були передба­чені Господом. Навпаки, визначення (propositum) Боже є ос­новою, на якій добра воля надається тій або іншій людині... Напередпризначення є причиною спасіння. Усі таїнства спасіння є засобами для його реалізації, і тому — насп­равді служать та приносять користь тільки наперед-призначеним... Тільки до вибраних доходить очікуваний «особливий поклик вибраних». Ось тому всі, хто залиша­ється в руці Божій, залежать від Його вибору.

Тому, хто б не був напередзнаний, напередпризначений, покликаний, виправданий у найбільш забезпечуючий Божий наказ ... тепер є синами Божими і не можуть заги­нути ніяким чином.

Ті, хто не був напередпризначеним, чи напередзнаним, з іншого боку, при усіх обставинах призначені на загибель, як частина massa preditionis. Навіть, якщо виявиться, що вони є правдивими християнами, покликаними, виправда­ними, відродженими через хрищення, оновленими — вони не врятуються, тому, що вони не є вибраними. Бог ні в чому не є звинувачений; це вони є винуватими, оскільки вони просто залишаються відданими своїй справедливій долі.

Той, хто падає, зі своєї власної волі; а той, хто стоїть, стоїть по волі Господа. Так Бог виявляє Свою справедливість у виявленні Своєї милості. Ніхто не є спасенним, доки Бог не захоче цього.

Коли Августина запитали про те, чому Бог вибирає одних для спасіння, а інших залишає для осудження, він відповів, що це була таємнича Божа воля, і що «твориво повинно смиренно схилитись перед своїм Творцем».

Коли Августинові повстали логічні заперечення,  які розкривали «очевидні дефекти» у його системі тлумачення про напередпризначенність, він відповідав: «Чим складніше це до розуміння, тим похвальнішою є віра, яка вірить в це».

Ми віддаємо належне Августинові, але неможемо вважати цю доктрину вірною тільки тому що вона прикрашена його великим іменем. Августин, «оракул тринадцяти століть», був винуватий у порушенні головних законів інтерпретації у своєму вченні про напередпризначенність». (Ґай Д´юті, «Як у слові Моїм позостанетесь …», ст.9,10).

«Деякі теологи йшли у слід за Августином та його ідеями щодо напередпризначення, але інші розуміли помилковість його поглядів. А ще інші частково прийняли його теологію і були названі напівавгустиянцями. Впродовж багатьох століть ця доктрина гаряче дискутувалася та аргументувалася з багатьох сторін; та завжди там було щось незрозуміле, непевне та не чітке і плутанина навколо цієї доктрини ніколи не припинялась, і не припиняється до наших днів. Багато людей неможуть прийняти тезу Августина: «Чим складніше це до розуміння, тим похвальнішою є віра, яка вірить в те».(Там же ст.11).

Деніел Д.Корнер в своїй книзі „”Вечное спасение на условии веры” пише:

„Августин написал два трактата – „О предопределении святых” и „О даре неотступности” (ст.28).

„Со времен Августина учение о неотступности святых служит богословскими рамками, в которых рассматривается вопрос, сохраняет ли и как сохраняет человек спасение. Августин ввёл понятие Божьего дара неотступности святых. Позднее это учение отстаивал Кальвин, утвердивший мысль о неотступности верующих благодаря силе и верности Бога. Реформатские исповедания, в частности, Дортские каноны, приняли принцип неотступности святых, отвергнув представление о том, что они могут полностью или в конечном счёте отпасть”. (ст.28).

„Чем же Жан Кальвин отличается от Августина в вопросе о безусловном спасении? В некоторых кругах стало популярным утверждать, что истинная христианская вера выражается в системе мышления, получившей известность (оправдано или нет) под названием кальвинизм. Нам говорят, что наша вера (если она правильна) должна отождествляться с учением, разработанным сначала Августином, а затем более полно систематизированным Жаном Кальвином.

Что касается учений о грехопадении, полной греховности, рабстве человеческой воли, полновластия спасительной благодати, у епископа Гиппонского и женевского пастора в целом расхождений нет. Заслуга первого из них (Августина) – в новаторстве и оригинальности, второго же (Кальвина) – в более ясном, обоснованном, логическом и строгом изложении, в более современной екзегезе”. (ст.29,30).

„Августин преследовал еретиков. В 412 году, после объявления вне закона донатистов, Августин добавил масла в огонь, оправдав гонения заявлением, что насилие в этом мире спасет еретиков от вечного наказания в будущем. „Вне церкви нет спасения” – это положение, выдвинутое Августином в 418 году в проповеди перед членами кессарийской церкви, подразумевало право насильственного обращения или применения других мер в отношении противников официальной Церкви. Прецедент, созданный Августином в полемике с донатистами, использовался Католической Церковью в средние века и в период реформации”. (ст.31,32).

„Что касается католических учений Августина в целом, читаем: „Сэр Роберт Андерсен в книге „Библия или Церковь” заявил, что почти все заблуждения Римско-католической церкви уходят корнями в учения Августина. Он писал: „Августин придал Римско-католической церкви форму, которую она сохраняет до сих пор. Среди всех заблуждений, которые она отстаивала в течении последующих веков, вряд ли найдется хоть одно, не выраженное изначально в его сочинениях.” Представьте себе: вдохновитель кальвинизма был человеком, сформировавшим учения Римско-католической церкви! Почти все её заблуждения исходят из учений Августина.

Но влияние Августина не ограничилось Римско-католической церковью, и эта заслуга принадлежит Жану Кальвину: „Заблуждения Римско-католической церкви нельзя приписывать только Августину, в них повинен и протестантизм, ибо реформация, как писал Уорфилд, „была просто победой учения Августина о благодати над учением Августина о Церкви”. Реформаты принимают его ошибочные взгляды на избрание, а католики – другие еретические воззрения, хотя реформаты разделяют вместе с католиками некоторые другие его теории”. (ст.36-37).

„Кальвин стал систематизатором реформаторского учения. Наиболее известная его работа – „Наставление в христианской вере”. В ней, как и в других своих сочинениях, он называет Августина „святым отцом” (ст.37).

Деніел Д.Корнер в цій же книзі „Вечное спасение на условии веры” під заголовком „Темная сторона биографии Кальвина” пише: „Важный эпизод истории Церкви периода Реформации в наши дни замалчивается настолько, что конкретные факты знают очень немногие. Приготовьтесь к большому потрясению.

За пять лет Женева, в которой было всего 16 тысяч жителей, стала свидетельницей 57 смертных казней и 76 изгнаний из города. Все эти приговоры были одобрены Жаном Кальвином. Дабы сделать свою систему более эффективной, он взывал к помощи государства, применял в отношении несогласных жестокие меры. Наказания были слишком суровыми: в 1542-1546 годах было вынесено 57 смертных приговоров и 76 постановлений об изгнании из города”. (ст.39).

„27 октября 1553 года при прямом участии Жана Кальвина, основателя кальвинизма, испанский врач Мигель Сервет был сожжён под Женевой на костре как еретик. Такое развитие событий Кальвин предусмотрел ещё до ареста Сервета –13 февраля 1546 года (за семь лет до ареста известного врача) он писал своему другу Фарелу: „Недавно я получил от Сервета письмо с таким набором бредовых измышлений и хвастливых заявлений, которые меня просто поразили и которых я раньше никогда не слышал. Он берёт на себя смелость предложить мне приехать сюда, если мне это угодно. Но я не намерен ручаться за его безопасность, ибо если он приедет, я не позволю ему уехать отсюда живым, если, конечно, мой авторитет имеет хоть какой то вес. ”

Разумеется, в те дни в Женеве Кальвин имел непререкаемый авторитет. Именно поэтому многие называли Женеву „протестантским Римом”, а Кальвина – „протестантским женевским папой”.

„Во время суда над Серветом Кальвин писал другу: „Надеюсь, что его приговорят к смертной казни”. Кальвин поддержал просьбу осужденного Сервета, чтобы его обезглавили, но ведь это было просто согласием на тот или иной вид казни. Почему же Кальвин хотел, чтобы Сервета именно обезглавили? И почему он вообще хотел смерти Сервета? Ответим на эти вопросы поочередно.

Жан Кальвин действительно хотел, чтобы Сервета обезглавили. Этот вид казни использовался в случае гражданских преступлений, и Кальвину хотелось, чтобы дело выглядело гражданским, а не религиозным. Но для этого не было никаких оснований, поэтому от этой идеи отказались.

Дабы отвратить Сервета от еретических взглядов, Кальвин отправил ему последнее издание „Наставлений в христианской вере”, которое тот быстро вернул с оскорбительными пометками на полях. Несмотря на просьбы Сервета, Кальвин, крайне невзлюбивший его за время их переписки, отказался вернуть какой бы то ни было порочащий подсудимого материал.

Уличенный в ереси Римско-католической церковью, Сервет избежал смертного приговора, убежав из тюрьмы. По дороге в Италию он неосмотрительно задержался в Женеве, где был выдан властям Кальвином и реформаторами. Его схватили на следующий день после прибытия в город, осудили, как еретика, после отказа отречься от своих взглядов и в 1553 году сожгли на костре с молчаливого одобрения Кальвина” (ст.39,40).

„Показательно, что приговор Сервета основывался только на двух пунктах – антитринитарианство и несогласие с крещением младенцев”. „Хотя Сервет заблуждался в вопросе о Троице, в отношении крещения младенцев он сказал: „Это выдумка дьявола, направленная на разрушение христианства”. (ст. 39).

„Бежав из Вены, Сервет остановился в Женеве и совершил ошибку, посетив проповедь Кальвина. Его узнали и арестовали после службы. Именно Кальвин приказал арестовать его как еретика. Врача приговорили к смерти и сожгли. В тюрьме он подвергался жестокому обращению, его лишили права на защиту… Религиозные взгляды Сервета не публиковали и никаким другим способом не предавали гласности на территории Женевы. Тем самым у женевского правительства не было ни малейших правовых оснований для его ареста, тюремного заключения, пыток и приговора к смертной казни”. (ст.41).

„Кальвин никогда не менял своих взглядов и не сожалел о содеянном. Через девять лет после казни Сервета (в 1563 году), в ответ на упрёки Бодуэна, он в свое оправдание заявил: „Сервет получил по заслугам за свою ересь, но произошло ли это по моей воле? Его погубило не только нечестие, но и самонадеянность. И какое я совершил преступление, если наш совет, по моему, правда, настоянию, но в соответствии нескольких церквей, положил конец его отвратительным богохульствам? Пусть Бодуэн поносит меня сколько угодно, но, по мнению Меланхтона, у потомков передо мной долг благодарности за то, что я очистил Церковь от такого вредного чудовища” (ст.49).  

„Жан Кальвин писал: „Тот, кто сомневается в справедливости приговора еретиков и богохульников к смертной казни, вольно или невольно разделяют с ними их вину. Речь идёт не о человеческих полномочиях, так говорит Бог, устанавливающий вечную власть Своей Церкви”. (ст.51).

„Может ли такой человек, как Жан Кальвин, быть „великим богословом” и одновременно до такой степени нарушать принципы Писания, не испытывая при этом угрызений совести? Дорогой читатель, смог бы ты, подобно Жану Кальвину, сжечь другого человека на костре? ”

„Нравится ли вам это или нет, но изучение Писания приводит к выводу, что сердце Жана Кальвина не только не получило духовного просвещения, но и затемнилось в результате его неугомонной ненависти к Сервету. У Кальвина не было духовной способности для правильного распознания слова истины”. (стр.44).

Для объективного понимания духовного состояния Кальвина не требуется никаких других примеров. Тем не менее стоит кратко упомянуть о ещё двух людях – Жаке Груэ и Жероме Больсеке. Груэ, которого Кальвин считал вольнодумцем, написал критические заметки о консистории и, что ещё более серьезно, обратился к католическому королю Франции с просьбой вмешаться в религиозные дела Женевы.  При содействии Кальвина ему отрубили голову по обвинению в предательстве. Больсек публично выступил против учения Кальвина о предопределении, которое он, наряду со многими другими, считал несовместимым с нормами морали. В 1551 году его изгнали из города, а через шесть лет он в отместку опубликовал биографию Кальвина, в которой обвинил его в алчности, финансовых злоупотреблениях и сексуальной нечистоплотности”. (ст. 45,46).

Мета цієї роботи – у світлі Слова Божого здійснити критичний аналіз  “п’яти пунктів кальвінізму”, які викладені у книзі У.Дж.Сітона „П’ять пунктів кальвінізму”. Вони були прийняті на Дортському (Дортрехтському) синоді в 1618-1619 р.р.

Назва „кальвінізм” прийшла із XVII ст. в значній мірі як протиставлення вченню Армінія, яке було засуджено Дортським синодом в 1618р. в Нідерландах.

”Как бы то ни было, этот синод, созванный Реформаторской церковью, был исключительно важным событием, на котором надо остановиться по ряду причин. В частности, потому, что на него часто ссылаются в богословских дискуссиях, а его решения представляются конечным словом в кальвинистско-арминианской полемике о спасении верующего. Таким образом, Дортский синод до сих пор продолжает оказывать глубокое влияние на протестантский мир”. (ст.53).

„Пять пунктов кальвинизма, принятые синодом, заключаются в следующем: 1) полная греховность, 2) безусловное избрание; 3) ограниченное искупление, 4) неодолимая благодать или эффективность призыва Духа и           5) неотступность святых или вечная безопасность” (ст.53).

„Эта богословская система [кальвинизм] на Дортском соборе в 1619 году получила признание как учение о спасении, основывающееся на Писании. В то время система сводилась к „пяти пунктам” (в противовес пяти пунктам, предложенным арминианами), которые в конечном счёте получили известность как „пять пунктов кальвинизма”.

„… Классические очертания кальвинизм принял в ходе горячих дискуссий, связанных с учением Якоба Арминия (1560-1609г.г.). Полемика проводилась в основном в Голландии и официально закончилась на Дортском синоде, принявшем хорошо известные „пять пунктов кальвинизма”.

„Эти цитаты, как и многие им подобные, отражают тот исторический факт, что в Дорте арминианство было отвергнуто как ересь и осуждено, а кальвинизм получил одобрение. Но они не показывают общего фона событий, то есть как, почему и на каком основании произошло это осуждение. Если вы, подобно большинству простых людей, вы испытываете потрясение, узнав о подоплёке решений Дортского синода”. (ст.54).

„Прежде чем перейти к рассмотрению этих малоизвестных фактов, следует сказать несколько слов о самом Якобе Арминии (1560-1609 г.г.), скончавшемся до созыва Дортского синода в 1618 году. Сначала он был твердым кальвинистом, но, когда по поручению городского совета Амстердама занялся исследованием кальвинистского учения для опровержения сочинений Дирика Волкертса фон Кофнхерта, то пришёл к выводу, что аргументы его оппонента выглядят более состоятельными, чем его собственные, и стал проповедовать учение о всеобщей благодати и свободе воли. В семи главах послания к римлянам он нашёл описание конфликта, который переживает пробуждённый, но ещё не возрождённый человек, тогда как Августин и реформаторы называли его уже возрожденным. Он отвергал учение о вечном осуждении и сделал более умеренным учение о первородном грехе. Он поддержал пересмотр Бельгийского исповедания и Гейдельбергского катехизиса, вступил в открытый конфликт со своим коллегой Франциском Гомарием (1563-1645 г.г.), придерживавшемся супралапсаринских¹ взглядов,

____________________

¹Супралапсаріанство- призначення Богом одних людей на вічне життя, а інших на вічну муку ще до гріхопадіння.

который присудил ему степень доктора богословия, а потом стал его главным

оппонентом. С тех пор твёрдых кальвинистов стали называть „гомаристами”. Полемика быстро охватила всю Голландию. Арминий обратился к правительству с просьбой созвать синод (воззвав, как и донатисты, к власти, которая впоследствии осудит его), но он умер от тяжёлой болезни до его созыва. Он был учёным и способным богословом, и во время полемики, наполнившей горечью всю его жизнь, проявлял кроткий христианский дух. „Его осуждали многие, – сказал Гроций, – но он не осудил никого”. (ст.54,55).

„Ободрившись смертью лидера арминиан, гомаристы удалили всех арминианских профессоров из Лейденского университета. В ответ на это в 1610 году сорок шесть арминианских пасторов во главе с богословом и другом Арминия Иоганном Утенбогартом (1557-1644) представили Генеральным Штатам документ, известный как Ремонстрация (от лат. remostro – утверждать обратное), где изложили пять основных принципов своего учения”. (Журнал „Гость” 5(20) – 2006 ст.11).

„В политическом плане перед созывом синода у кальвинистов было явное преимущество: „Когда руководящие органы страны были очищены от арминианского влияния, они начали подготовку к проведению долгожданного общенационального синода. Он состоялся в Дортрехте в 1618-1619гг. под

председательством Иоганна Богермана”. Полемика была связана с политическими вопросами; ремонстранты пользовались поддержкой могущественного Олденбарневельдта, но им противостоял штатгальтер Морис Оранский. „Лишившись своей основной политической поддержки, ремонстранты попали в безнадежное положение, и синод без промедления объявил их учения ошибочными” (ст.55).

Синод проводили твёрдые кальвинисты, но это ещё не всё: председателем избрали Иоганна Богермана, пастора из Лейвардена, а первым секретарём – Феста Гоммия, пастора из Лейдена. Оба они были твёрдыми кальвинистами. Первый перевёл на голландский язык  брошюру Безы о наказании еретиков, а второй подготовил новый перевод Бельгийского исповедания на латинский язык…”

Таким образом, судьба арминианства была решена. Епископий (Симон Епископий был основным выразителем арминианских взглядов) и его друзья (их было 13) выступали на синоде просто в качестве просителей и протестовали лишь против безоговорочного подчинения” . (ст.56).

„Дортский синод 1618-1619г.г. был общенациональным синодом, состоявшимся через девять лет после смерти Арминия, и он настолько отличался от видения Арминия, что арминиане на нём даже не присутствовали как делегаты, а просто вызывались в качестве обвиняемых перед вынесением приговора. „Ремонстранты не участвовали в работе, а появлялись на синоде только как обвиняемые”. Этой информации вполне достаточно, чтобы понять, что Дортский синод не был ареной беспристрастного обмена мнениями, который основывался на Писании, как, возможно, надеялись арминиане”. (ст.56-57).

„Чёрную тень на победу ортодоксии (в контексте Дортского синода „ортодокс” означает кальвинист) бросили лишение сана 200 арминианских священников, а также предшествовавший этому арест политических лидеров при подстрекательстве Мориса. Горций (лидер арминиан в Дорте) был приговорен генеральными штатами к пожизненному заключению. Ван Олдена Барневельдта (был политическим лидером, благоволившим  к арминианам) несправедливо приговорили к смертной казни – за якобы совершенное государственное преступление и обезглавили в Гааге (14 мая 1619г.) Некоторые светские историки называют Дортский синод „кальвинистским инквизиционным трибуналом”. Учение было осуждено, арминианам запретили проповедовать и проводить службы под угрозой ссылки и конфискации имущества, многим служителям пришлось бежать из страны. Некоторых из них заточили в Левенстейском замке. Гуго Гроция тоже поместили туда, но ему удалось бежать (в 1621г.), благодаря помощи жены, спрятавшей его в сундуке для книг.

Служители-ремонстранты, возмутители спокойствия, были изгнаны из своих кафедр, а ремонстранские лидеры – из страны. Синод закончился банкетом 9 мая 1619 года, – в честь победы кальвинистской ортодоксии. Гонения на ремонстрантов закончились в 1625 году”. (ст.57).

„Обратите внимание на то, что арминиане были осуждены как еретики прежде всего потому, что их взгляды не соответствовали Гейдельбергскому катехизису и Бельгийскому исповеданию – кальвинистским нормативам того времени. Ортодоксальный кальвинизм добился полного триумфа. Пять пунктов Ремонстрации были отвергнуты, а пять пунктов кальвинистских канонов приняты, наряду с Бельгийским исповеданием и Гейдельбергским катехизисом”. (ст.60).

„Итак, тон на Дортском синоде задавали люди, настроенные против арминианства, до крайней степени проникнутые духом кальвинизма и стремившиеся заставить замолчать христиан, противостоявших им в богословском плане. Все эти факты не являются общеизвестными и неохотно признаются теми, кто пытается отстаивать учение о неотступности святых и другие пункты кальвинизма.

В книге „История Нидерландов” Т.Греттен, изучавший этот период, писал о Дортском синоде: „Богословие подвергалось мистификации, религия была опозорена, а над христианством просто надругались. После шести месяцев разгула дикости и обмана все это издевательство закончилось заявлением председателя, что необычайные результаты работы синода поколебали ад. Естественным продолжением синода стали запреты, изгнания и смертные приговоры. Разногласия, которые он ставил целью преодолеть, в тысячу раз усилились. Его решения нанесли неизмеримый вред тому самому делу, которому он хотел посвятить себя. Первой с ужасом и отвращением эти решения отвергла Англиканская церковь. Протестанты во Франции, Германии и даже Женеве, колыбели кальвинизма, были потрясены и возмутились, единодушно смягчили свои исповедания веры”. Таким образом, это было собрание, „в результате трудов своих родившее пять пунктов кальвинизма. И до сих пор есть люди, до такой степени верящие в эти пять пунктов, что не перестают превозносить решения синода”. (ст.63).

Цих цитат із книг Ґай Д´юті «Як у слові Моїм позостанетесь …» і Даніеля Д.Корнера „Вечное спасение на условии веры” достатньо для того, щоб мати загальну картину про історію виникнення цієї науки і її творців.

Тепер ми перейдемо до критичного аналізу п’яти пунктів кальвінізму в світлі Слова Божого.

 

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

 

ПОВНА ЗІПСОВАНІСТЬ (ПОВНА НЕСПРОМОЖНІСТЬ)

 

І. Виклад вчення.

У.Дж.Сітон в книзі „П’ять пунктів кальвінізму” пише: „П’ять пунктів армініанства були представлені державному і національному собору церков, який був скликаний у Дортрехті 1618 року, щоб розглянути вчення Армінія в світлі Святого Письма. За сім місяців Дортрехтський Собор засідав сто п’ятдесят чотири рази, але в підсумку не міг знайти підстави, на якій можна було б примирити армініанську точку зору з тою, яка викладена в Слові Божому. Знову підтверджуючи позицію, так безпомильно започатковану під час реформації і сформульовану французьким теологом Жаном Кальвіном, Дортрехтський собор сформулював власні п’ять пунктів кальвінізму, щоб протиставити їх армініанській системі. Їх деколи подають у вигляді акроніма TULIP (тюльпан), утвореного з перших літер кожного пункту. Не важко помітити, що ці пункти повністю протиставлені п’ятьом пунктам армініанства.

T          Повна зіпсованість (повна неспроможність)

U         Безумовне обрання

L         Обмежене спокутування (визначене відкуплення)

I          Благодать, якій не можна чинити опір 

P          Стійкість святих (невтрата спасіння)

Людина цілком неспроможна врятувати себе за причини того, що гріхопадіння в Едемському саду було повним. Якщо людина не може спасти себе, тоді спасти має Бог. Якщо Бог повинен спасти, то Бог має бути вільним спасати тих, кого Він хоче. Якщо Бог постановив спасти тих, кого Він хоче, то зробив Він це для тих, кого Христос відкупив на хресті. Якщо Христос помер за них, тоді Святий Дух дієво покличе їх до спасіння. Якщо спасіння від початку було від Бога, то і кінець також буде від Бога і святі не зупиняться на шляху вічної радості”. (ст.4,5).

Перш ніж приступити до детального розгляду цієї науки, зверніть увагу на метод її доведення. Не Слово Боже є відправним для доведення, а логічне мислення автора є основним і ведучим текстом. Відповідні ж місця з Біблії покликані лише підтвердити його.

У.Дж.Сітон продовжує: „Коли ми підходимо до розгляду першого з п’яти головних пунктів кальвінізму, нас напевне вразить той факт, що ця ситема починаеться з того що має бути фундаментальним у справі спасіння, а саме з правильної оцінки стану того, хто має бути спасенний. Якщо в нас не достатні і легковажні погляди на гріх, то ми схильні мати  хибні погляди на засоби, які потрібні для спасіння грішника. Якщо ми віримо, що гріхопадіння людини в Едемському саду було лише частковим тоді ми найімовірніше будемо задоволені спасінням, яке частково приписується людині, і частково – Богу. На скільки  сповненими здорового глузду є слова Райля на цю тему! «існує дуже мало помилок і хибних вчень», каже він, « початок яких не можна було б простежити аж до не здорових поглядів на зіпсованість людської природи. Не правильні погляди на хворобу завжди призведуть до неправильних поглядів на засіб лікування. Неправильні погляди на зіпсованість людської натури завжди нестимуть з собою хибне розуміння про велику протиотруту і лікування цієї зіпсованості».

Цілковито усвідомлюючи справжню причину,  теологи реформації і ті, хто сформулював реформоване вчення у цих п’яти пунктах на Дортрехтському Соборі, твердо обґрунтовуючи свої висновки на Святому Письмі, проголосили, що природним станом людини є стан повної зіпсованості, і отже повну неспроможність з боку людини здобути чи докласти зусиль до власного спасіння .

Коли кальвіністи говорять про повну зіпсованість, вони про те, не мають на увазі того, що кожна людина схвалює все можливе зло, ні того що людина нездатна пізнати Божу Волю, а ні того, щ вона не спроможна робити добро ближньому, чи навіть як видається зовні залишатись вірною у служінні Богу. Насправді мають на увазі те, що коли людина впала в Едемському саду, вона впала в своїй «повноті». Вся особистість була вражена гріхопадінням, і гріх поширюється на всі властивості душі - волю, розуміння, уподобання і все інше. Ми віримо, що про це не спростовано вчить Боже Слово, до якого ми зараз звернемося. Наступні рядки – це просто добірка місць з Святого Письма, які підтверджують кальвіністське вчення про повну зіпсованість.  

Біблія з абсолютною ясністю вчить, що людина за природою є мертва: Тому то, як через одного чоловіка увійшов до світу гріх, а гріхом смерть, так прийшла смерть у всіх людей через те, що всі згрішили ” (Рим.5:12). Біблія розказує нам, що люди є зв’язані. „Що навчав би противників із лагідністю, чи Бог їм не дасть покаяння, щоб правду пізнати, щоб визволитися від сітки диявола, що він уловив їх для роблення волі своєї ”. (2Тим.2:25,26).  Біблія показує нам, що люди є сліпі та глухі: „а тим, що з вами, усе відбувається в притчах, щоб оком дивилися вони – і не бачили, вухом слухали – і не розуміли ” (Мр.4:11,12). Біблія показує нам, що ми нездатні навчатися: „А людина тілесна не приймає речей, що від Божого Духа, бо їй це глупота, і вона зрозуміти їх не може, бо вони розуміються тільки духовно ” (1Кор.2:19). Біблія говорить про нас, як грішних по природі і по народженню: отож я в беззаконні народжений, і в гріху зачала мене мати моя ” (Пс.51:7).  Вчинками (нашим неправедним життям): „І бачив Господь, що велика розбещеність людини на землі і весь нахил думки серця її – тільки зло повсякденне ” (Бут.6:5).

Тоді це природний стан людини. Тоді ми маємо спитати. Чи можуть мертві себе воскрешати? Чи можуть зв’язані себе звільнити? Чи можуть сліпі повернути собі зір або глухі слух? Чи можуть раби себе викупити? Чи можуть нездатні навчатися навчити себе? Чи можуть грішні по природі змінити себе? Звичайно, ні! „Хто чистого може вивести з нечистого?” – запитує Йов, він же дає відповідь: „Ані один!” (Йов 14:4). „Чи може мурин вибілити свою шкіру, або леопард ті плями свої?” – питає Єремія. Якщо вони можуть зробити так, то він робить висновок: „ Тоді зможете й ви чинити добре, навчені чинити лихе!” (Єр.13:23).

Чи може Слово Боже показати ще простіше, що зіпсованість є повною? І що наша неспроможність бажати чи забезпечити спасіння є також повною? Це картина смерті – духовної смерті. Ми як Лазар у могилі; у нас зв’язані руки та ноги;  ми розкладаємось. Так само, як не було проблиску життя в тілі мертвого Лазаря, так само немає „внутрішньої іскри сприйняття в наших серцях”. Але Господь чинить чудеса – як з фізично мертвими та із духовно мертвими. „І вас, що мертві були через ваші провини й гріхи... оживив ” (Еф.2:1-9), спасіння по самій своїй природі мусить бути „від Господа”. (У.Дж.Сітон «П’ять пунктів кальвінізму», ст.6-8).

 

ІІ. Критичний аналіз твердження про повну зіпсованість в світлі Слова Божого.

В Біблії нема таких виразів як: «повна гріховність», «повна зіпсованість», «повна неспроможність». В Біблії не написано, що людина впала повністю або частково. Тому цими  термінами ми користуватись не будемо.

Написано: „І наказав Господь Бог Адамові, кажучи: „Із кожного дерева в раю ти можеш їсти. Але з дерева знання добра й зла – не їж від нього, бо в день їди твоєї від нього ти напевно помреш!” (1 М. 2:16,17).

„І сказав змій до жінки: „Умерти – не вмрете! Бо відає Бог, що дня того, коли будете з нього ви їсти, ваші очі розкриються, і станете ви, немов Боги, знаючи добро й зло ”(1 М. 3:4-5).

Людина, мавши волю вибирати, не повірила Богові, а повірила змієві „і взяла з його плоду, та й з’їла” (1М.3:6). І померла! Духовна смерть по Писанню це відділення від Бога по причині гріха (Еф.2:1,5а; Кол.2:13а; Іс.59:2).

Гріх – відділив Адама з Євою від Бога, вони духовно померли і стали рабами гріха (Ів.8:34; Рим.6:17), і як наслідок були вигнані з раю (1М. 3:23,24). Люди тепер народжуються в рабстві гріха і чинять гріх. Вони є духовно мертвими, тобто відділені від Бога.

Апостол Павло пише: „Тому то, як через одного чоловіка ввійшов до світу гріх, а гріхом смерть, так прийшла й смерть у всіх людей через те, що всі згрішили” (Рим.5:12).

Бути мертвим для Бога і рабом гріха – це не означає втратити здатність мислити, аналізувати, робити висновки, вибирати краще, любити і т.п.

Біблія говорить про те, що люди як до гріхопадіння, так і після мали й мають  можливість, і здатність вибирати між добром і злом, правдою і неправдою, життям і смертю. На протязі Біблійної історії Бог завжди звертався до людей і наказував їм залишити зло, відвернутися від гріховних доріг, щоб вони жили. Господь благословляв тих, які слухалися Його і карав противників.

„Ось сьогодні я даю перед вами благословення й прокляття: благословення, коли будете слухатися заповідей Господа, Бога вашого, які я наказую вам сьогодні, і прокляття, якщо не будете слухатися заповідей Господа, Бога свого, і збочите з дороги, яку я наказую вам сьогодні, щоб ходити за іншими богами, яких ви не знали” (5М.11:26-28).

„Дивися: я сьогодні дав перед тобою життя та добро, смерть і зло. Бо я сьогодні наказую тобі любити Господа, Бога свого, ходити Його дорогами, та додержувати заповіді Його, і постанови Його, і Закона Його, щоб ти  жив, розмножився, і поблагословить тебе Господь, Бог твій, у Краї, куди ти входиш на насліддя. А якщо серце твоє відвернеться, і не будеш ти слухатися, і даси себе звести, і станеш вклонятися іншим богам, і будеш їм служити, я сьогодні представив вам, що конче погинете ви, недовго житимете на цій землі, до якої ти переходиш Йордан, щоб увійти туди на оволодіння її. Сьогодні взяв я за свідків проти вас небо й землю, – життя та смерть дав я перед вами, благословення та прокляття. І ти вибери життя, щоб жив ти та насіння твоє, щоб любити Господа, Бога твого, щоб слухатися голосу Його та щоб линути до Нього, бож Він життя твоє , і довгота днів твоїх, щоб сидіти на цій землі, яку заприсягнув Господь батькам твоїм Авраамові, Ісакові та Якову, дати їм”. (5М.30:15-20).

„А тепер бійтеся Господа і служіть Йому в невинності та в правді, і повідкидайте богів, яким служили ваші батьки на тому боці Річки та в Єгипті, та й служіть Господеві.

А якщо зле в очах ваших служити Господеві, виберіть собі сьогодні, кому будете служити, – чи богам, яким служили ваші батьки, що по тому боці Річки, та чи богам аморейським, що ви сидите в їхньому краї. А я та дім мій будемо служити Господеві” (Іс.Нав.24:14-15).

„А Азарія, син Оведів, – злинув на нього Дух Божий. І вийшов він перед Асу та й сказав йому: „Послухайте мене, Асо та ввесь Юдо й Веніямине! Господь з вами, якщо будете з Ним, і якщо будете Його шукати, дасть вам знайти Себе. А якщо ви полишите Його, – полишить Він вас!” (2 Хр.15:1-2).

„До свого Воно прибуло, – та свої відцуралися Його. А всім, що Його прийняли, їм владу дало дітьми Божими стати, тим, що вірять у Ймення Його”. (Ів.1:11-12).

„І сказав Ісус Дванадцятьом: „Чи не хочете й ви відійти? ” Відповів Йому Симон Петро: „До кого ми підемо, Господи? Ти маєш слова життя вічного. Ми ж увірували та пізнали, що Ти – Христос, Син Бога Живого!” (Ів.6:67-69).

„Хто цурається Мене, і Моїх слів не приймає, той має для себе суддю: те слово, що Я говорив, – останнього дня воно буде судити його!” (Ів.12:48).

„А Дух і невістка говорять: „Прийди!” А хто чує, хай каже: „Прийди!” І хто прагне, хай прийде, і хто хоче, хай воду життя бере дармо!” (Об.22:17).

На волю вибору людини також вказують такі тексти: 3М.26 розд.; Іс.Нав.24 розд.; Іс.45:22; Іс.55:1-7; Іс.66:4; Єр.15:16-21; Єз.18:23-32; Осії 4:6; Зах. 1:3,4; 2 Тим. 2:11-12.

Людина, маючи волю вибирати, може коритись Богові, а може і не коритись.

Покора Богові

1.      „І ходив із Богом Енох, і не стало його, - бо забрав його Бог” (1М.5:24).

 „Вірою  Енох був перенесений на небо, щоб не бачити смерти; і його не знайшли, бо Бог переніс його. Бо раніш, як його перенесено, він був засвідчений що Богові він догодив” (Євр.11:5).

2. „Це ось оповість про Ноя. Ной був чоловік праведний і невинний у своїх поколіннях. Ной з Богом ходив ” (1М.6:9). В той же час, коли„кожне тіло зіпнуло доргу свою на землі”. Ной був праведний, він повірив Богові, що буде потоп „І зробив Ной усе, – як звелів йому Бог, так зробив він (1М.6:22).

„І сказав Господь Ноєві: „Увійди ти та й увесь дім твій до ковчегу, бо Я бачив тебе праведним перед лицем Своїм в оцім роді” (1М. 7:1; див. Євр.11:7).

3.  Авраам вірив Богові і виконував Його волю. Аврам послухався Господа і вийшов з своєї землі, щоб піти до краю в який наказав йому Господь (див.1М. 12:1-4; Євр.11:8).

Аврам,бувши бездітним, повірив Богові, що потомство його буде, як зорі на небі. „Господь його вивів надвір та й сказав: „подивися на небо, та зорі злічи, коли тільки потрапиш ти їх полічити”. І до нього прорік: „Таким буде потомство твоє!” І ввірував Аврам Господеві, а  Він залічив йому те в праведність” (1М. 15:5,6). Він не пожалів для Бога сина свого, одинака свого. (1М. 22:1-18; Євр.11:17-19). Аврам був названий другом Божим (Іс.41:8; Як.2:23).

4. Ісак, Яків – також служили Господеві.

5. Мойсей був вірний Богові (див.4М. 12:7,8; Євр.3:2).

6. Також сини Ізраїля, хоча і не завжди, але виконували волю Божу.

„І пішли й учинили сини Ізраїля, – як наказав був Господь Мойсеєві та Ааронові, так учинили вони” (2М.12:28), – це наказ Божий про Пасху.

7. Після того, як ізраїльтяни, біля Синайської гори, зробили золоте теля і поклонялися йому: „... став Мойсей у брамі табору й сказав: „Хто за Господа – до мене!” І зібралися до нього всі Левіїні сини. І сказав він до них: „Так сказав Господь, Бог Ізраїлів: Припашіть кожен меча свого на стегно. Перейдіть, і верніться від брами до брами в таборі, – і повбивайте кожен брата свого, і кожен приятеля свого, і кожен ближнього свого”. І зробили Левіїні сини за словом Мойсеєвим. І впало з народу того дня близько трьох тисяч чоловіка ”. (2М. 32:26-28).Тут ми бачимо, що Левієві сини добровільно, з власної волі стали на сторону Господа і виконали Його волю.

8. Розглянемо текст з 2М.35:4-29 „ І сказав Мойсей до всієї громади Ізраїлевих синів, кажучи: „Оце та річ, що Господь наказав, говорячи: Візьміть від себе приношення для Господа. Кожен за щедрим серцем своїм принесе його, приношення Господеві: золото, і срібло, і мідь ” (4-5). „І приходили кожен чоловік, кого вело серце його, і кожен, кого дух його чинив щедрим, і приносив приношення Господеві для роботи скинії заповіту, і на кожну працю його, і на священні шати. І приходили ті чоловіки з жінками, кожен щедросердий і приносили ... приношення для Господа” (21-22).

„Кожен чоловік та жінка, кого їхнє серце схиляло приносити для кожної праці, яку Господь наказав робити рукою Мойсея, – Ізраїлеві сини приносили добровільний дар для Господа” (29).

Зауважте, вони не були „в Христі”, не були народжені „згори”, а добровільно, як вело їх серце, виконували Божу волю.

“В добровільному дарі я жертву Тобі принесу, Ім’я Твоє, Господи, славити буду, що добре воно” (Пс.53:8).

9. Були судді, царі і пророки, які служили Богові: це Гедеон, Давид, Аса, Єзекія,Неємія, Ілля, Єлисей, Самуїл, Ісая, Єремія, Єзекіїл, Даниїл, Осія, Йоіл, Амос, Овдій, Йона, Михей, Наум, Авакум, Софонія, Огій, Захарія, Малахія.

Це далеко не всі тексти, які говорять про те, що люди вірили Богові і виконували Його волю.

Небажання коритись Богові

Ізраїль дуже часто противився Богові, за що Бог його карав. Наведу лише кілька текстів. За невірство Ізраїль сорок років ходив по пустині. (4М. 14 розд.; 5М. 1:25,26). Були такі царі, які вводили ідолопоклонство – це Манасія, Соломон, Ровоам, Ахав. Ізраїльтяни часто відверталися від Господа і чинили невгодне Йому.

„Так говорить Господь:

… дивлюсь Я на вбогого та на розбитого духом, і на тремтячого над Моїм словом.

 … Отак як дороги свої вони повибирали і до гидот тих своїх уподобання чує душа їхня, так виберу й Я їх на зведення, і предмета їхнього страху на них наведу, за те що Я кликав – і ніхто відповіді не давав, говорив Я – й не чули вони, та чинили лихе в Моїх очах, і вибрали те , чого Я не жадав!... ”(Іс.66:2б,3б,4; див. Ос.8).

 „Так говорить Господь: На дорогах спиніться та гляньте, і спитайте про давні стежки, де то добра дорога, – то нею ідіть, і знайдете мир для своєї душі! Та вони відказали: Не підемо! І Я сторожів був поставив над вами говорячи: Прислухайтесь до голосу сурми!

Та вони відказали: Не будем прислухуватись!

Тому слухайте, люди, і пізнай, ти громадо, що станеться з ними. Послухай, ти земле: Ось Я веду на народ цей лихе, плід їхніх думок, бо до слів Моїх не прислухались вони, а Законом Моїм погордили!” (Ер.6:16-19).

Бог через пророка Єремію говорить до юдеїв: „Коли ж скажеш у серці своєму: „Чому такі речі спіткали мене?” – за численні провини твої відкриті подолки твої, оголені ноги твої силоміць! Чи мурин відмінить коли свою шкіру, а пантера – ті плями свої? Тоді зможете й ви чинити добре, навчені чинити лихе! Тому розпорошу їх, мов ту полову, що вітром з пустині летить: Оце жеребок твій, це уділ, який Я відміряв тобі, – говорить Господь, – бо забула Мене та надіялася на неправду!” (Єр.13:22-25).

Ці тексти говорять, що юдеї, в основній своїй масі, вже настільки навчились грішити і звикли до гріха, що не хочуть слухати Бога і робити добро. Тобто самі обрали непослух і забули Бога. За це вони будуть покарані і підуть в полон.

„Чи маю вподобання в смерті несправедливого? – говорить Господь, – чи ж не в  тому, щоб він повернувся з доріг своїх та й жив?” (Єз.18:23).

„А Ізраїлів дім каже: „Неправа Господня дорога! ”  Чи ж Мої дороги неправі, доме Ізраїлів? Чи ж то не ваші дороги неправі? Тому буду судити вас, доме Ізраїлів, кожного за дорогами його, говорить Господь Бог. Покайтеся і відверніться від усіх ваших гріхів, і не буде вам провина на спотикання! Поскидайте з себе всі ваші гріхи, якими ви грішили і створіть собі нове серце та нового духа! І нащо маєте померти, Ізраїлів доме? Бо не жадаю Я смерти помираючого, говорить Господь Бог, але покайтеся та й живіть!” (Єз.18:29-32).

Візьмемо приміром пророка Йону, де ясно видно, що людина по своїй волі може не коритись Богові (Йона 1:1-3), а потім покаявшись,по своїй волі  виконає Божу волю (Йона 3:1-4).

Також жителі Ніневії творили зло (Йона 1:2), але після проповіді Йони повірили Богові і покаялися (Йона 3:4-10; Мт.12:41; Лук.11:32!).

Ісус Христос говорить: „Та до мене прийти ви не хочете, щоб мати життя” (Ів.5:40).

„Єрусалиме, Єрусалиме, що вбиваєш пророків та каменуєш посланих до тебе! Скільки разів Я хотів зібрати діти твої, як та квочка збирає під крила курчаток своїх, – та ви не захотіли!” (Мт.23:37). Христос не сказав, „ви не мали змоги”, а „ви не захотіли!”.

„ ... тож про гріх, що не вірують у Мене” (Ів.16:9).

„... І проповідана буде ця Євангелія Царства по цілому світові, на свідоцтво народам усім. І тоді прийде кінець!” (Мт.24:14). 

ІІІ. Висновок.

Ці тексти з Писання, разом з іншими, свідчать про те, що люди мали  волю вибору в Еденському саду до гріхопадіння, так само мали і після гріхопадіння , і в даний час мають можливість і здатність вибирати між добром і злом, життям і смертю, благословенням і прокляттям.

Ще в Старому Заповіті Бог обіцяв благословення тим, хто буде слухатися голосу Його (див.5М.28:1-14). І прокляття на непослушних (див.5М. 28:15-69).

В той час Бог сказав: „Бо Я Господь, Бог твій, Бог заздрісний, що карає за провину батьків на синах, на третіх і на четвертих поколіннях тих, хто ненавидить Мене, і що чинить милість тисячам поколінь тих, хто любить Мене, і хто додержується Моїх заповідей” (2М. 20:5-6).

Бог поклав перед людьми важливу для них мету: „щоб Бога шукали вони...” (Дії.17:27; Іс.55:6-7; Єр.29:13; 1 Хр.28:9).

«… а тим, хто шукає Його, Він дає нагороду»(Євр.11:6б).

Людство в своєму гріховному стані поділилось на тих, які більше полюбили темряву, як світло, - вони до світла не ідуть (див.Пс.51(52):5-9;Ів.3:19,20; Рим. 1:18, 28-32; Єр.17:5,9; Мт.23:13; 1 Сол.2:14-16 та ін.). І на тих, які більш полюбили світло, вони ідуть до світла (див.Ів.3:21; Пс.1; Єр.17:7-8 та ін.).

Візьмемо до прикладу ще два тексти, які люблять цитувати кальвіністи, для підтвердження їхньої науки про «повну зіпсованість» усіх людей.

1)      « У що будете биті ще, коли не слухняними далі ви будете? Хвора ваша вся голова, і все серце боляще… від підошви ноги й аж до голови нема цілого місця на ньому: рани й гудзі, та свіжі порази невичавлені, і не по зав`язувані, і оливою не порозм`якшуванані… Земля ваша спустошена, огнем спалені ваші міста, поле ваше, - на ваших очах поїдають чужинці його, - з того всього пустиня, немов з руйнування чужинців! І позосталась Сіонська дочка, мов курінь в винограднику, мов шатро на ночліг в огірковому полі, як місто обложене…»(Іс.1:4-8)

Господь через пророка Іссаю звертається до Ізраїля, який в основній своїй масі відвернувся і не навертається до Бога, незважаючи на числені покарання. Але не всі люди в Ізраїлі відвернулись від Господа, там , як завжди залишився малий вірний Богові останок. Ісая говорить: «Коли б був Господь не лишив нам останку малого, ми були б як Содом і до Гомори ми стали б подібні» (Іс.1:9).

            «Останок подразумеваемый Исаией , который сохранён был Иуде Господом Всемогущим, это , применительно к той конкретной ситуации, скорее всего, иерусалимляне и иудеи, спасшиеся от рук врагов. Но и здесь пророком, несомненно, вложен в это понятие духовный смысл: он подразумевает, что иудеи несмотря на их вину, будут пощажены Господом Саваофом ради «остатка святого семени» (столетия спустя ап. Павел именно по этому сошлется на ст. 9 в Рим. 9:29). В противном случае иудеи уподобились бы Содому и Гоморре. (Платон Харчлаа, главный редактор «Толкование Ветхозаветных книг от книги Иссаи по книгу Малахии», ст.14).

2)      «Людське серце найлукавіше над все та не вигойне,- хто пізнає його?(Єр.17:9).

Контекст вказує , що пророк мав на увазі не  всіх людей на світі, а хитрі задуми юдейських політиків, які все-таки бачить Господь (див.Єр.17:10).

            В цьому ж розділі говориться про два роди людей. Одні, - це люди серце яких відступає від Господа (5), серце їхнє найлукавіше над все та невигойне (9), вони покинули Господа (13). Але є і інші люди, хоча їх завжди мало – це ті, які надіються на Господа (див.7,8,14-17).

„… очі Господні дивляться по всій землі, щоб зміцнити тих, у кого все їхнє серце до Нього”. (2 Хр.16:9).

“Господь випробовує праведного, а безбожного й того, хто любить насилля,- ­ненавидить душа Його!”(Пс.10:5). 

„Блаженні голодні та спрагнені правди, бо вони нагодовані будуть” (Мт.5:6).

„Блаженні чисті серцем, бо вони будуть бачити Бога”. (Мт.5:8).

Ось чому „повна зіпсованість”, або „повна неспроможність”, про яку учать кальвіністи та армініани  це неправда, це небіблійна наука. Вона побудована на частині текстів вирваних із контексту Писання, в яких говориться про тих людей, які противляться Богові, які нехочуть виконувати Його волю, бо вони темряву більш полюбили як світло, зло полюбили над добро, а неправду – більш як правду казати (див.Пс.51(52):5). А про ті тексти із Святого Письма, де написано про людей, які з власної волі, добровільно виконують волю Божу, кальвіністи зовсім не згадують. Так складається враження правдивості їхньої науки. Це є один з методів диявола, яким він зводить простодушних.

«Следовательно, Бог управляет миром не как повелитель роботов, которые безоговорочно повинуются Его приказаниям. В таком случае достижения и ошибки роботов – это достижения и ошибки хозяина, и тогда Бог ответственен не только за благость, но и за зло во вселенной . Но Бог выполняет свои планы не навязывая Свою волю, а предвидя свободные действия человека и реагируя на них так, чтобы в конечном счёте достичь поставленной цели».(С.Санников. «Начатки учения, Избрание и ответственность », ст. 15,16).

Якщо б людина не мала волі вибирати кому служити, то всі заповіді, всі заклики Бога навернутись до Нього втрачали б усякий сенс.  Бог, наділивши людину вільною волею, вважає її відповідальною за її гріхи (див.Мт.18:7; 26:24; Ів.19:11; 2Кор.5:10; 1Пет.4:4,5) і тому «…тепер усім людям наказує, щоб скрізь каялися»(Дії. 17:30).

 

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

БЕЗУМОВНЕ ОБРАННЯ

 

І. Виклад вчення.

„Наше визнання чи заперечення повної зіпсованості, як правильного біблійного твердження в основному визначить наше ставлення до наступного пункту, який розглядався на Дортрехтському соборі.

Безумовне обрання викладено у Баптистському Визнанні Віри від 1689 року, яке ми тут цитуємо, як зручне узагальнення. Майже в ідентичних термінах це сформульовано у Вестмінстерському Визнанні Віри і в 39 статтях Англіканської церкви та у всіх головних визнаннях.

„Тих з людей, що є призначені до життя, – пише Баптистське Визнання Віри, – Бог перед заснуванням світу, згідно з Своєю вічною і незмінною ціллю, таємною радою та благом Його вибрав вас у Христі для вічної слави, лише з своєї вільної ласки і любови, не приймаючи жодну з інших дій істоти за умови або причини такого вчинку”.

„Вчення про безумовне обрання природно випливає із вчення про повну зіпсованість. Якщо людина справді мертва та полонена і сліпа, і т.д., тоді засіб проти цього має знаходитись поза людиною (тобто в Бозі)”.

Ми запитували в попередньому розділі: „Чи можуть мертві себе воскрешати?” І відповідь неминуче має бути: „Звичайно, ні!” Проте, якщо деякі чоловіки та жінки дійсно є воскрешені після духовної смерті –  „знову народжені”, як подає це Євангелія від Івана – і оскільки вони неспроможні самі здійснити це, то необхідно визнати, що воскресив їх Бог. З іншого боку, оскільки багато чоловіків та  жінок не є „оживлені”, ми мусимо знову ж визнати що це тому, що Бог не воскресив їх. Якщо людина нездатна порятувати себе сама, оскільки гріхопадіння в Едемі було повним, і якщо врятувати може тільки Бог, і якщо спасенні не всі, то висновком буде те, що Бог не обрав їх до спасіння.

Це не сліпа філософія, це взято побудовано та підтримано і відкрито Писанням Божим. Ця тема широка, як океан, але ми не можемо зробити нічого більше як тільки навести кілька ключових віршів і місць з Біблії, що служитимуть картою та компасом через ці могутні моря. Історія Біблії – це історія безумовного обрання. Дивним є те, що ті, хто протиставляє себе цьому вченню, не можуть визнати цього. Деяким віруючим важко повірити в те, що Бог міг обминути одних та обрати інших, проте їм не важко повірити, що Бог покликав Авраама з язичницького Уру Халдейського і залишив інших у їхньому язичництві. Чому мав Бог обрати народ Ізраїля, як свій особливий народ? Не варто гадати бо Повторення Закону 7:7-8 дає нам відповідь: „Не через численність вашу понад усі народи Господь уподобав вас та вибрав вас, бо ж ви найменші з усіх народів, але з Господньої любові до вас...”  Чому мав Бог, повністю нехтуючи сімейними законами Ізраїля, вибирати молодшого сина Якова замість старшого Ісава? Знову „звернімось до Закону і свідоцтва”.  Римлян 9:11-13: „... щоб позосталась постанова Божа у вибранні... полюбив Я Якова, а Ісава зненавидів”.

       А те вчення, яке Ісус проповідував у синагозі в Назареті, хіба це не вчення про безумовне обрання? „Та правдиво кажу вам: Багато вдовиць було за днів Іллі у Ізраїлі... Та Ілля до жодної із них не був посланий, тільки в Сарепту Сидонську, до овдовілої жінки... І багато було прокажених за Єлисея пророка в Ізраїлі, але жоден із них не очистився, крім Неємана сиріянина.” (Лук.4:25-27).  Ми знаємо, що наслідок проповіді цього повідомлення нашим Господом був такий: „... і повели аж до краю гори... щоб скинути додолу Його…”.

Нестача місця не дає змоги навести повний звіт про суверенний вибір Богом Своїх людей, але істина зрозуміла: „не ви Мене вибрали, але Я вибрав вас...” (Ів.15:16).  „Чи ганчар не має влади над глиною, щоб із того самого місива зробити одну посудину на честь, а одну на нечесть?” (Рим.9:21). „Помилую, кого хочу помилувати...” (Рим.9:15). „Так як вибрав у Ньому Він нас перше закладин світу”. „Призначивши наперед, щоб нас усиновити” (Еф.1:4,5) і так далі.

Ми визнаємо, що є «вид обрання», якого сьогодні притримуються багато віруючих. Загалом кажучи, це засновано на зверненні до Римлян 8:29 «Бо кого Він передбачив, тих і призначив» і т.д. Цей погляд приблизно полягає ось у чому: Бог передбачив тих, хто збирався прийняти Христа, і отже їх Він і «обрав» для вічного життя. Проти цього погляду ми висуваємо те, що:

1. Про Боже передбачення тут говориться у зв’язку з людьми, а не з будь-якими вчинками, які вони здійснили. У Святому письмі: „Бо кого Він передбачив...”. Знову так само Бог говорить через Амоса: „Тільки вас Я  знав з усіх народів землі” (Ам.3:2). Тобто незалежно від будь-якого їх вчинку доброго чи поганого Бог „знав” їх в тому розумінні, що Він їх любив і обрав, щоб вони були Його народом. Ось яким чином Він передбачив своїх обраних.

2. Не годиться твердження, що Бог вибрав нас, тому що передбачив те, що ми зробимо – тобто приймемо Його Сина. Ми не тому обрані, що виконуємо таке святе діло як « прийняття » Христа, а саме для того й обрані, щоб ми мали «прийняти» Його. «Бо ми -  Його твориво, створені в Христі Ісусі на добрі діла, які Бог наперед приготував, щоб ми у них перебували» (Еф.2:10).

3.Також не можна стверджувати, що Бог передбачив тих, хто увірує. Дії Апостолів 13:48 максимально зрозуміло пояснюють це: «І всі ті, хто призначений був в життя вічне увірували». Обрання не є наслідком нашого увірування, але наше увірування є наслідком того, що ми були обрані – «призначені до життя вічного».(У ДЖ. Сітон «П´ять пунктів кальвінізму», ст8-11).

Жан Кальвін в своїй основній праці „Наставление в христианской вере” в книзі ІІІ пише про передбачення: „… Бог избрал нас по решению своей воли, – решению, которое Он принял в Самом Себе. Это равносильно тому, как если бы Он сказал, что Бог не рассматривал ничего вне Самого Себя, с чем мог бы сообразоваться, принимая такое решение” (ст.390, ХХІІ:3).

„Поэтому слова, сказанные Христом его ученикам, верны по отношению ко всем верующим: „Не вы Меня избрали, а Я вас избрал” (Ин.15:16). Тем самым Он не только исключает предшествующие заслуги, но и указывает, что в самих верующих нет ничего, за что они должны быть избраны, но Бог определил их Своим милосердием” (ст.390, , ХХІІ:3).

„Когда тот же апостол говорит, что верующие, к которым он обращается, избраны про предведению Бога (1Пет.1:1-2), то этим словом он обозначает предопределение. В нём Бог определил Себе тех детей, которых захотел. Прибавляя в качестве синонима слово „предназначение”, он не оставляет сомнений, что Бог не выходит за пределы самого Себя, чтобы отыскать причину нашего спасения, так как это слово означает окончательное определение. Пётр говорит чуть дальше, что Иисус Христос есть Агнец Божий, предназначенный ещё прежде создания мира (1Пет.1:19-20). Ибо нет ничего более жалкого и глупого, нежели сказать, что Бог лишь высматривал сверху, откуда придёт спасение человеческому роду. Так что предузнанный народ похож на маленькую группу людей посреди огромной толпы, напрасно взывающей к имени Божьему” (ст.393, 394 ХХІІ:6).

„Этот предмет многим представляется очень запутанным, так как они не находят каких-либо причин, по которым Бог мог определить одних к спасению, а других к смерти. Однако вскоре обнаружится, что они сами запутались вследствие недостатка здравого смысла. Более того, в этой тайне, которая их ужасает, мы видим, до какой степени учение о предопределении не только полезно, но приятно и сладостно, благодаря плодам, которые оно приносит”. (ст.375, 376 , ХХІ:1).

„Следуя очевидным Положениям Писания, мы говорим, что Бог в Своём предвечном и непреложном плане однажды определил, кого Он желает спасти и кого оставить на гибель. Мы говорим, что относительно избранных этот план основан на Его милости вне всякой связи с заслугами людей. Напротив, врата жизни закрыты для тех, кого Бог желает предать проклятию”. (ст.386, ХХІ:7).

„Я признаю, что именно по желанию Бога все дети Адама попали в беду, в которой пребывают по сей день”. (ст. 405, ХХІІІ:4).

„Я вновь спрошу их, как случилось, что падение Адама безвозвратно увлекло за собою в погибель столько людей вместе с их детьми, если этого не было угодно Богу? Здесь нужно заставить замолчать эти болтливые языки. Я признаю, что мы должны ужасаться Божьему решению. И всё же нельзя отрицать, что Бог предвидел это, потому, что именно так постановил в своём плане. Всякий, кто обвиняет в этом Божье предзнание, поступает безрассудно. Но на каком основании хулят Небесного Отца за то, что Он знал, что должно произойти? Если появляются какие-то жалобы, обоснованные или притворные, то они относятся, скорее, к Его приговору. То, что я сейчас скажу, не должно казаться странным: Бог не только предвидел падение первого человека, а в нём – гибель всего потомства, но Он хотел этого. Ибо подобно тому, как Его мудрость заключает в себе предзнание всех будущих дел, так и Его могущество предполагает, что Его рука управляет всеми делами и вещами. ” (ст. 409, ХХІІІ:7).  

„Как силою Своего призвания Господь ведёт избранных к спасению, которое Он предустановил для них в своём предвечном плане, так и отверженным Он вынес суждение, вследствие которого исполняет то, что определил для них. Поэтому тех, кого Он сотворил для осуждения и вечной смерти, дабы они стали орудиями Его гнева и примерами его суровости, Господь, чтобы привести их к определённому им концу, либо лишает способности слышать Его Слово, либо проповедью своего слова ослепляет и ещё более ожесточает”. (ст. 431, , ХХІV:12).

„Человек, который желает считаться богобоязненным, не осмелится напрямую отрицать предопределение, которым Бог одних предназначил к спасению, а других к вечному осуждению”. (ст. 381, ХХІ:5).

„Предопределением мы называем предвечный замысел Бога, в котором Он определил, как Он желает поступить с каждым человеком. Бог не создаёт всех людей в одинаковом состоянии, но предназначает одних к вечной жизни, а других к вечному проклятию. В зависимости от цели, для которой создан человек, мы говорим, предназначен ли он к смерти или к жизни”. (ст. 381, ХХІ:5).

 

ІІ. Критичний аналіз твердження про безумовне обрання в світлі Слова Божого.

Зверніть увагу, Сітон пише: „Вчення про безумовне обрання природньо  випливає із вчення про повну зіпсованість” (ст.9). Як бачимо на першому місці в доведенні стоїть не Слово Боже, а логічне мислення. Автор готує читача, щоб у нього вже була сформована думка про те, як спасає Бог, перш ніж будуть наведені тексти з Біблії.

Як було сказано вище в  Святому Письмі нема такого поняття і виразу, як „повна зіпсованість” людини. У відповіді на перший пункт кальвінізму доведено, що людина як до гріхопадіння мала волю вибирати, так і після, має волю вибору. Тож все їхнє логічне доведення немає ніякого значення. 

З наведених цитат із книги Ж.Кальвіна «Наставление в христианской вере» перше, що кидається в очі це те, що написав Кальвін стосовно волі Божої до людей.

Ж.Кальвін:  „Я признаю, что именно по желанию Бога все дети Адама попали в беду, в которой пребывают по сей день”. (ст. 405, ХХІІІ:4).

„То, что я сейчас скажу, не должно казаться странным: Бог не только предвидел падение первого человека, а в нём – гибель всего потомства, но Он хотел этого. (ст. 409, ХХІІІ:7).

Біблія же говорить зовсім протилежне, що не Бог хотів гріхопадіння і смерті людини,  а сатана (див. 1М.2:16,17; 1М.3:1-15; 2Кор.11:3).

Ж.Кальвін: „Предопределением мы называем предвечный замысел Бога, в котором Он определил, как Он желает поступить с каждым человеком. Бог не создаёт всех людей в одинаковом состоянии, но предназначает одних к вечной жизни, а других к вечному проклятию. В зависимости от цели, для которой создан человек, мы говорим, предназначен ли он к смерти или к жизни” (ст. 381, ХХІ:5).

 „ Следуя очевидным Положениям Писания, мы говорим, что Бог в Своём предвечном и непреложном плане однажды определил, кого Он желает спасти и кого оставить на гибель. Мы говорим, что относительно избранных этот план основан на Его милости вне всякой связи с заслугами людей. Напротив, врата жизни закрыты для тех, кого Бог желает предать проклятию”. (ст.386, ХХІ:7).

Біблія: «Чи Я маю вподобання в смерті несправедливого? – говорить Господь Бог, - чи ж не в тому, щоб він повернувся з доріг своїх й жив?» (Єз.18:23).

«Скажи їм: Як живий Я, - говорить Господь Бог, - не прагну   смерти несправедливого, а тільки щоб вернути несправедливго з дороги його, і буде він жити! Наверніться, з ваших злих доріг, і нащо вам умирати, доме Ізраїлів?»(Єз.33:11).

«Бо це добре й приємне Спасителеві нашому Богові, що хоче, щоб усі люди спаслися, і прийшли до пізнання правди» (1Тим.2:3,4; див. Ів.3:16; 2Пет.3:9).

Так Ж.Кальвін в своєму засліпленні говорить неправду про Бога. Написати таке може тільки та людина, яка не розуміє Писання, яка не просвітлена Ісусом Христом .

Кальвін та кальвіністи вчать про передбачення так: Бог наперед передбачив певну кількість людей на спасіння, незалежно від їхньої волі і нахилу сердець. І передбачення в них по суті те саме, що і призначення.

„Когда тот же апостол говорит, что верующие, к которым он обращается, избраны по предведению Бога (1Пет.1:1-2), то этим словом он обозначает предопределение. В нём Бог определил Себе тех детей, которых захотел. Прибавляя в качестве синонима слово „предназначение”, он не оставляет сомнений, что Бог не выходит за пределы самого Себя, чтобы отыскать причину нашего спасения, так как это слово означает окончательное определение. Пётр говорит чуть дальше, что Иисус Христос есть Агнец Божий, предназначенный ещё прежде создания мира (1Пет.1:19-20)  (Ж.Кальвин « Наставление в христианской вере», ст.393, ХХІІ:6).

Зауважте, в Біблії не написано: «Бо кого Він захотів, тих і призначив», а написано: „Бо кого Він передбачив, тих і призначив...” (Рим. 8:29).

Для того, щоб краще зрозуміти, що означає слово „передбачення”, – звернімось до Святого Письма.

Про Ісуса Христа написано:

„... що був виданий певною волею та передбаченням Божим...” (Дії2:23).

„що призначений був іще перед закладинами світу...” (1Пет. 1:20).

 

Грецьке слово, яке переведене Огієнком „призначений” по Симфонії Стронга: „предузнать”, „знать наперёд”, „предвидеть”. Хоменко в Святому Письмі переклав „передбаченого перед заснуванням світу”(1Пет.1:20).

Якщо судити з точки зору кальвіністів, то виходить, що Ісус Христос був призначений (передбачений) Отцем, щоб прийняв Він тіло і був розп’ятий, без врахування волі і бажання Христа.

Що написано в Біблії?

Євр. 10:5-9 – Ісус Христос добровільно виконує волю Отця.

Ів. 6:38 – „Бо Я з неба зійшов не на те, щоб волю чинити Свою, але волю Того, Хто послав Мене”.

Ів. 10:17,18    –          Христос добровільно віддає своє життя.

Лук. 22:42   – „... Отче, як волієш, – пронеси мимо мене цю чашу!

Та проте – не моя, а Твоя нехай станеться воля!”.

Як бачимо, тут воля Ісуса Христа не виключена. Отець, врахувавши, що Христос добровільно виконає Його волю, тому передбачив Його, як жертву примирення.

Як основний аргумент про призначення Боже без врахування волі і нахилу серця людини кальвіністи беруть текст із Рим.9:6-24. Даний текст говорить, що Бог є суверенний, верховний Володар над усім творінням, і ніхто не може противитись Його волі. Але в той же час в інших місцях написано, що наш Бог є ласкавий та милосердний, довготерпеливий та многомилостивий і справедливий (див.Йоіл, 2:13;5М. 5:10;  Пс.17:26-28; Єр.9:23; Пс.85:5; Пс.135).

Бог є Творець, Він любить Своє творіння. Він заплатив за гріх світу дорогу ціну – віддав Сина Свого Однородженого (Ів.3:16) і не поступає з людьми як ганчар із глиною, не робить одну посудину на честь, а одну на нечесть.

Розглянемо Рим.9:6-24 в контексті.

 „Бо коли вони ще не народились, і нічого доброго чи злого не вчинили, – щоб позосталась постанова Божа у вибранні, не від учинків, але від Того, Хто кличе, – сказано їй: „Більший служитиме меншому”, як і написано: „Полюбив Я Якова, а Ісава зненавидів”. (Рим.9:11-13).

Гай Д’юті коментує:

„Кальвін писав, що існує глибока таємниця щодо цієї «жах­ливої постанови», яка змусила Бога полюбити Якова і зненави­діти Ісава, не зважаючи на те, що вони могли чи не могли чини­ти для свого спасіння. І Кальвін дотримувався думки, що Божа любов та мудрість були причиною Його передвизначаючого вибору любити чи ненавидіти їх, незважаючи на ті вчинки, які вони мали право робити, чи ні. Отже, Господня мудрість та лю­бов породила цю «жахливу постанову». Чи змогла б людська любов та мудрість вчинити таку жахливу річ? Тут, у Рим.13:10, апостол Павло сказав: «Любов не чинить зла». Тоді чи може Божественна любов вчинити таке жахливе зло людям?

У такому разі чому Господь полюбив Якова та зненавидів Ісава? ”

„Згадайте визначення, взяті з провідних словників про вибрання, що означає „вибір, підбір, тобто найкраще з певного виду або класу” – „вибраний, тобто, кращої якості, ніж решта.”

Причина Божого вибору Якова, а не Ісава, є причиною, що захована в характерах цих двох чоловіків, і немає ніякої підстави для цього вибору у загадковості суверенної волі Бога. Давайте глянемо на характер цих двох чоловіків і побачимо чи це могло бути так.

Бог звернувся до Якова і відкрився йому; і Яків присягнувся клятвою служити Господеві (1М.28:10-22). Яків поважав свого батька та матір і підкорився їхньому бажанню, щоб не одружуватись на жінці з поганського народу. Його свідомість протестувала проти тих хитрощів, яких навчала його мати (1М.27:11-13). Яків був мужем віри (Євр.11:21). Він був сильним у молитві та отримав перемогу над Богом, і його ім’я змінилося із „Яків” на „Ізраїль”, яке є великим заповітнім іменем серед юдеїв. Яків був чоловіком, що бачив Господа „лицем в лице” (1М.32:24-30). Звичайно, були і недоліки в його характері, та Бог змінив його й він став великим святим, та заповітнім партнером із Богом. Через усе Писання, Господь „Бог Авраама, Ісака та Якова”.

На противагу Якову, подивимось на Ісава. Він зневажив своє перворідство і продав його за „шматок м’яса” (Євр.12:16). Це свідчить про його нехтування духовними цінностями та бажання задовольнити свій апетит. Він одружився з поганськими жінками, і це було „горем” для його батьків (1М.26:34-35). (Гай Д’юті „Як у слові Моїм позостанетесь...” ст.71,72).

Бог знавши це все наперед і ще до їх народження вибрав і полюбив Якова, а Ісава зненавидів і сказав: „Більший служитиме меншому”.

„Що ж скажемо? Може в Бога неправда? Зовсім ні! Бо Він каже Мойсеєві: „Помилую, кого хочу помилувати, і змилосерджуся, над ким хочу змилосердитись”. Отож, не залежить це ні від того, хто хоче, ні від того, хто біжить, але від Бога, що милує. Бо Писання говорить фараонові: „Власне на те Я поставив тебе, щоб на тобі показати Свою силу, і щоб звістилось, по цілій землі Моє Ймення” (Рим.9:14-17).      

Причина по якій Бог ожорсточив фараона написана в 2М.3:19. Бог говорить: „І Я знаю, що єгипетський цар не дасть вам піти, як не буде змушений рукою сильною”.

Господь наперед знав, що фараон не послухає Його, як не буде змушений рукою сильною. Можливо, фараон відпустив би народ після першої кари, якщо б не був ожорсточений.

Отже, не випадкову людину поставив Господь над Єгиптом, щоб на ній показати Свою силу, і щоб звістилось по цілій землі Його Ймення, а таку, яка не бажала виконувати Його волю. Бог подібно поступить в дні беззаконника. Тим, хто не прийме правди, щоб їм спастися, „і за це Бог пошле їм дію обмани, щоб у неправду повірили, щоб стали засуджені всі, хто не вірив у правду, але полюбив неправду”. (2Сол.2:9-12).

„Отож, кого хоче – Він милує, і кого хоче – ожорсточує” (Рим.9:18).  Але милує і ожорсточує по справедливому. Всевишній знає все наперед і відповідно поступає.

В Пс. 17:26-27 читаємо: „Із справедливим поводишся Ти справедливо, із чистим – поводишся чисто, а з лукавим – за лукавством його”. (див.Рим. 1:21-28; 2:4-11; Еф. 4:18; 2 Сол. 1:6-9; 2 Тим. 4:3-4; 2 Пет. 3:15-16).

«Бо Господь – то Бог правосуддя: блаженні всі ті, хто надію на Нього кладе!»(Іс.30:18б).

Дальше в Рим. 9:19-21 ап. Павло ставить 4 риторичних запитання:

1) „А ти скажеш мені: „Чого ж іще Він докоряє, бо хто може противитись волі Його?” (Рим.9:19).

Відповідь: Ніхто.

2) „Отже, хто ти, чоловіче, що ти сперечаєшся з Богом?” (Рим.9:20а).

Відповідь: Людина не може сперечатися з Всемогутнім Богом.

3) Чи скаже твориво творцеві: Пощо ти зробив мене так? (Рим.9:20б).

Відповідь: Не скаже.

4) Чи ганчар не має влади над глиною, щоб із того самого місива зробити одну посудину на честь, а одну на нечесть? (Рим.9:21).

Відповідь: Ганчар має владу. Також Бог коли б захотів Він би міг зробити одну посудину на честь, а одну на нечесть. Але справа в тому, що Бог так не поступає і підтвердженням цьому є наступні тексти: „Тож Бог, бажаючи показати гнів і виявити могутність Свою, щадив із великим терпінням посудини гніву, що готові були на погибіль” (Рим.9:22).

Гай Д’юті пояснює:

Це „бажаючи” Бога не означає, що Ганчар наперед призначив глину для того, щоб вона була „посудинами гніву”. Доктор А.Т.Робертсон, високоповажний знавець грецької мови, написав: „Бажаючи” (гр. thelon) – поступлива форма дієприкметника, „хоча бажаючи” не причинно-наслідково... Те, що вони є відповідальні, можна побачити із 1Сол.2:15,16”.

Розглядаючи те, що вони „готові були на погибіль”, Вайн пише, що ап.Павло тут говорить про «людей, що залишаються в злі» і це „готові” є поставлені в середній стан, що означає – ці посудини підготували самих себе до погибелі. (Гай Д’юті „Як у слові Моїм позостанетесь...” ст.83).

Апостол Павло нижче пише про посудини милосердя: „і щоб виявити багатство слави Своєї на посудинах милосердя, що їх приготував на славу, на нас, що їх покликав не тільки від юдеїв, але й від поган” (Рим.9:23,24).

Так, Бог готує Своїх людей на славу: „І знаємо, що тим, хто любить Бога, хто покликаний Його постановою, усе допомагає на добре” (Рим.8:28).

В процесі освячення людина співпрацює з Богом (див.2Пет.1:3-11;1 Тим.4:13-16).

„А в великому домі знаходиться посуд не тільки золотий та срібний, але й дерев’яний та глиняний, і одні посудини на честь, а другі на нечесть. Отож, хто від цього очистить себе, буде посуд на честь, освячений, потрібний Володареві, приготований на всяке добре діло” (2Тим.2:20-21).

«Тут посуд на честь пов’язаний з умовою „якщо”. Щоб бути таким посудом на честь, потрібно, щоб людина очистила себе від усього, що неприємне Володареві». (Ґай Д’юті«Як у слові моїм позостанетесь…» ст.83).

Із цього бачимо, що Бог не створює одну посудину на честь, а другу на нечесть.   

«Коли хто хоче волю чинити Його, той довідається про науку» (Ів.7:17). Тут Ісус чітко каже, що воля людини була фактором умови при тому, коли Бог мав щось із людиною.»

«Ми любимо Його,  бо Він перше нас полюбив»(1Ів.4:19). Бог завжди робить щось першим. Він полюбив нас, але також є правдою те, що «ми любимо Його» — нашою любов'ю та власною волею.Коли воля Бога та людини об'єднуються, у житті віруючої людини зароджується вічне життя.Вся слава належить Господу за те, що у нашому спасінні Він узяв участь першим, і ніяка слава не належить людині за її участь у спа­сінні. Бог діє першим, і коли людина виявляє своє бажання — справа є зробленою».( Гай Д’юті „Як у слові Моїм позостанетесь... ”, ст.78).

 

 

ІІІ. 1. Висновок.

Ці та інші тексти з Біблії  свідчать, що люди не є наперед призначені, одні на вічне життя, а інші на вічну муку, так як учать кальвіністи. Бог бачить все наперед, в Нього є мудрі та добрі підстави, для того, щоб змилосердитися над одними і бути суровим до інших. Господь поступає справедливо, в Нього неправди немає і кожний буде суджений згідно діл своїх. (див.Мт.16:27; Рим.2:5-8;2Кор.5:10;Об.22:12). 

Там, де в Біблії написано, що ввірували ті, яким призначено (Дії 13:48 та ін.), треба пам’ятати, що вони призначені через передбачення.

«Бо кого Він передбачив, тих і призначив, щоб були подібні до образу Сина Його…» (Рим.8:29).

„Изволение Божье основано было на том, что Бог уже видел пред Собою христиан такими, какими они являлись тогда ещё, когда они не существовали. Он предвидел их веру, их любовь к Богу – всё это было для Него как бы уже существующим” (Рим.IV,17).  Предопределил, конечно, здесь разумеется предопределение не абсолютное, а основано на предуведении свойств предопеределяемых личностей. „Из этого ясно, что призвание есть первый момент в осуществлении Божественного предопределения. Оно не обращено ко всем, а только к избранным. Это призыв божественной благодати, действующей таинственно на сердце человека и располагающей человека к принятию божественного слова (Флп. 1:6,29). Но во всяком случае этот призыв не может остаться тщетным: призванные – это те, кто способен возлюбить Бога и последовать Его призыву, как то предузнано Богом”. (Толковая Библия, издание преемников А.П.Лопухина, комментарий на Рим.8:29-30, стр. 476).

Тепер про віру.

Кальвіністи учать: „... твердження про те, що ми у прийнятті Христа застосували віру і що Бог передбачив цю віру, і тому обрав нас, є кроком назад, бо де ми взяли віру для того, щоб застосувати її?”. Святе Письмо забезпечує їм відповідь: „... а це не від вас, то – дар Божий”. (У.Дж.Сітон „П’ять пунктів кальвінізму”, ст.11). 

Відповідь: Маємо справу з перекрученням Писання (2Пет.3:15,16). Написано: „Бо спасені ви благодаттю через віру, а це не від вас, то дар Божий, не від діл, щоб ніхто не хвалився ” (Еф. 2:8,9). Даний текст говорить про те, що спасіння є дар Божий, а не віра (див.контекст Еф.2:4,5), спасіння не від діл, спасені благодаттю через віру. В перекладі І. Хоменка читаємо: «Бо ви спасені благодаттю через віру. І це не від нас: воно дар Божий. Воно не від діл, щоб ніхто не міг хвалитися» (Еф. 2:8,9).

 Апостол написав до галатів: «А коли ми дізнались, що людина не може бути виправдана ділами Закону, але тільки вірою в Христа Ісуса, то ми ввірували в Христа Ісуса, щоб нам виправдатися вірою в Христа, а не ділами Закону. Бо жадна людина ділами Закону не буди виправдана!»(Гал.2:16, див Рим.3:20-4:25;6:20;9:30-10:13). Не написано Бог дав нам віру, а « ми ввірували в Христа Ісуса, щоб нам виправдатися вірою в Христа, а не ділами Закону».

Про віру в Біблії написано:

1)   Рим.10:14 – «Але як покличуть Того, в Кого не ввірували? А як увірують у того, що про Нього не чули? А як почують без проповідника?»

 Рим.10:17 – „Тож віра від слухання, а слухання через Слово Христове”

1Кор.1:21 – «Через те ж , що світ мудрістю не зрозумів Бога в мудрості Божій, то Богові вгодно було спасти віруючих через дурість проповіді».

Євр. 11:6 – „Догодити ж без віри не можна. І той, хто до Бога приходить, мусить вірити, що Він є...”

Буття 15:6 – „І ввірував Аврам Господеві, а Він залічив йому те в праведність”.

Рим. 4:18  - „...Він – проти надії – увірував у надії, що стане батьком багатьох народів...”

Мт.8:10 „... навіть серед Ізраїля Я не знайшов був такої великої віри!”

Мт.9:28. „... Чи ж вірити ви, що Я можу вчинити оце?”

Мт.13:58 – «І Він не вчинив тут чуд багатьох через їхню невіру».

Мт. 15:28 „... О, жінко, твоя віра велика, – нехай буде тобі як ти хочеш!”

Мт. 17:19-20 „... Чому ми не могли його вигнати? А Він їм відповів: „Через ваше невірство. Бо поправді кажу вам: коли ви будете мати віру, хоч як зерно гірчичне, і горі оцій скажете: „Перейди звідси туди”, то й перейде вона, і нічого не матимете неможливого!”

Мр. 5:34 „А Він їй сказав: „Твоя віра, о дочко, спасла тебе...”

Мр. 5:36 „... Не лякайсь, – тільки віруй!”

Мр. 6:6 „І Він дивувавсь їх невірству...”

Лук. 8:12 «А котрі край дороги, - це ті, хто слухає, але потім приходить диявол, і забирає слово з їхнього серця, щоб не  ввірували і не спаслися вони».

Лук.18:8 „Та Син Людський, як прийде, чи Він на землі знайде віру?” (Лук. 24:25).

Ів.1:12 «Авсім, що Його прийняли, їм владу дало дітьми Божими стати, тим що вірять у Ймення Його».

Ів. 3:14-18 – „І, як Мойсей підніс змія в пустині, так мусить піднесений бути і Син Людський, щоб кожен, хто вірує в Нього, мав вічне життя. Так бо Бог полюбив світ, що дав Сина Свого Однородженного, щоб кожен, хто вірує в Нього, не згинув, але мав життя вічне. Бо Бог не послав Свого Сина на світ, щоб Він світ засудив, але щоб через Нього світ спасся. Хто вірує в Нього, не буде засуджений; хто не вірує, – той вже засуджений, що не повірив в Ім’я Однородженного Сина Божого”.

Ів.3:36 «Хто вірує в Сина, той має вічне життя; а хто в Сина не вірує, той життя не побачить – а гнів Божий на нім перебуває».

Ів. 5:24 « Поправді, поправді кажу вам:Хто слухає слова Мого, і вірує в Того, Хто послав Мене, - життя вічне той має, і на суд не приходить але, перейшов він від смерти в життя».

Ів.6:28,29 «Сказали ж до Нього вони: «Що ми маємо почати, щоб робити діла Божі?» Ісус відповів і сказав їм: «Оце діло Боже,- щоб у Того ви вірували, Кого Він послав».

Ів.6:40 «Оце ж воля Мого Отця, - щоб усякий, хто Сина бачить та вірує в Нього, мав вічне життя, - і того воскрешу Я останнього дня».

Ів.11:25,26 «Промовив до неї Ісус: «Я воскресення й життя. Хто вірує в Мене , - хоч і вмре буде жити. І кожен , хто живе та хто вірує в Мене , - повіки не вмре. Чи ти віруєш в це?».

Ів.12:47 «Коли б же хто слів Моїх слухав та не вірував,  Я того не суджу, бо Я не прийшов світ судити, але щоб спасти світ».

Дії.15:7 « Як велике ж змагання повстало, Петро встав і промовив до них : «Мужі браття, ви знаєте, що з давніших днів вибрав Бог поміж нами мене, щоб погани почули слово Євангелії через уста мої, та й увірували».

Рим. 1:16: „Бо я не соромлюсь Євангелії, бож вона – сила Божа на спасіння кожному хто вірує…”.

2Кор.4:3,4 «Коли ж наша Євангелія й закрита, то закрита для тих, хто гине, - для невіруючих, яким бог цього віку засліпив розум, щоб для них не засяяло світло Євангелії Слави Христа…».

Еф.1:13 « У Ньому й ви, як почули були слово правди, Евангелію спасіння свого, та в Нього й увірували, запечатані стали Святим Духом обітниці».

Гал. 2:16: „.. то ми ввірували в Христа Ісуса, щоб нам виправдатися вірою в Христа…”.

Гал.3:14 «…щоб обітницю Духа прийняти нам вірою».

1Пет. 1:7 – „... щоб досвідчення вашої віри було дорогоцінніше за золото...”

1Ів.4:16 «Ми пізнали і увірували в ту любов, що Бог її має до нас».

1Ів.5:1 « Кожен, хто вірує, що Ісус – то Христос, той родився від Бога».  

1Ів. 5:4: „... А оце перемога, що світ перемогла, – віра ваша”.

1Кор.15:1,2 «Звіщаю ж вам, браття, Євангелію, яку я вам благовістив, і яку прийняли ви, в якій стоїте. Якою й спасаєтесь, коли пам´ятаєте яким словом я благовістив вам, якщо тільки ви ввірували не наосліп».

Дії 28:24 – «І одні вірили в те, про що він говорив, а інші не вірили».

Ів.16:9 «Тож про гріх, - що не вірують у Мене».

Дії.16:30,31 «… Добродії! Що треба робити мені, щоб спастись? А вони відказали: «Віруй в Господа Ісуса, - і будеш спасенний ти сам та твій дім».

1Тим. 1:16 «Але я тому був помилуваний, щоб Ісус Христос на першім мені показав усе довготерпіння для прикладу тим, що мають увірувати в Нього на вічне життя».

2) Віра – від Бога

 Дії. 14:27 -  Бог відкрив двері віри поганам.

І Рим. 12:3 „... але думати скромно, у міру віри, як кожному Бог наділив”.

2Пет.1:1 „Симон Петро, раб та апостол Ісуса Христа, до тих, хто одержав із нами рівноцінну віру в правді Бога нашого й Спасителя Ісуса Христа”.

1Кор.3:5 «…Вони тільки служителі, що ми увірували через них, і то скільки кому дав Господь».

1Кор. 12:9 – тут віра як особливий дар.

Флп.1:29 „Бо вчинено вам за Христа добродійство, – не тільки вірувати в Нього, але і страждати за Нього”.

 

ІІІ. 2. Висновок.

Як і в покаянні, так і в вірі, є Божественна і людська сторона, але для народження згори, для спасіння від людини вимагається віра. Гріхом є невірство (Ів.16:9). Віра – це особисте діло людини (Ів.6:28,29). Народження згори стається через віру, а не для віри. «Тому Я сказав вам, що помрете в своїх гріхах. Бо коли не ввіруєте, що то Я, то помрете в своїх гріхах»(Ів.8:24).Ісус Христос не сказав: Коли Я не дам вам віру то помрете в своїх гріхах, а сказав «Коли не ввіруєте, що то Я то помрете…»  Як бачимо із наведених текстів, людина повинна сама повірити в Ісуса Христа, щоб спастися.

 «І сказав Він до них: « Ідіть по цілому світові, та всьому створінню Євангелію проповідуйте! Хто увірує і охриститься буде спасенний, а хто не ввірує – засуджений буде»( Мр.16:15,16). Спасеться кожний «хто увірує й охриститься», - засуджений буде той, «хто не ввірує»

«Це ж написано, щоб ви ввірували, що Ісус є Христос, Божий Син, і щоб, віруючи, життя мали в Ім`я Його!»(Ів.20:31).

Роберт. Е. Пікіриллі коментує:

«Эта «жизнь» — спасение в самом широком и лучшем его значении, и совершается оно верой. Если кто-то не имеет его, то по причине неверия — вот основная тема Иоанна.

 Иоанн — не единственный автор Нового Завета, придерживающийся такой точки зрения. Если просле­дить богословие веры и неверия в Деяниях, можно об­наружить нечто подобное. Вера противопоставлена не­верию (отвержению), между ними — граница.

            Так, например, Деян. 28:24 характеризует ре­зультаты всего служения Павла: «Одни убеждались словами [его], а другие не верили». Деян. 17:4-5 типич­но: «И некоторые из них уверовали и присоединились к Павлу и Силе... Но неуверовавшие Иудеи...»

Как мы уже замечали, «вера» в своем подлинном значении была основанием наделения Духом Святым (Деян. 11:17; 15:7-9).

Итак, в Деяниях «христианин» или «ученик» часто определяется как «уверовавший» (Деян. 16:1; 19:18 и т. д.) в отличие от «неуверовавших». В самом деле, спасение определяется словом «уверовал» (Деян. 13:12; 14:23; 17:12, и т. д.).

Синоптические Евангелия не говорят о личной сотериологии столько, сколько Иоанн, чаще связывая веру с такими понятиями, как исцеление. Однако су­ществует заметный параллелизм между тем, что гово­рится о вере в связи с исцелениями и в связи с проще­нием и спасением.

            Обратите внимание лишь на немногие из возмож­ных мест: Мф. 9:2, где Иисус исцеляет расслабленного, принесенного к Нему, когда видит «их веру»; Мф. 9:22, где Он говорит женщине: «Вера твоя спасла тебя»; Мф. 9:29, где Он обращается к слепому: «По вере вашей да будет вам»; Мк. 10:52, где Иисус говорит слепому: «Вера твоя спасла тебя», и Лк. 17:19, где Он обращает­ся к прокаженному с теми же словами. (Во всех этих случаях ясно, что вера — личная деятельность людей и условие их исцеления.)

            Теперь сравните эти места с Лк. 7:50, где женщи­на, омывшая ноги Иисуса слезами, не больна, а просто грешница, но Он тоже говорит ей: «Вера твоя спасла тебя». Видна точная и намеренная параллель.

Как все прочие доводы свидетельствуют в пользу веры как необходимого условия спасения, так и синоп­тические евангелия, несомненно, добавляют уверен­ности в этом. (Роберт Е. Пикирилли. «Кальвинизм, арминианство и богословие спасения» ст.215,216).

Ми дуже мало можемо обирати в цьому світі. Місце народження, своїх батьків, ріст, свою зовнішність і т.п. – все це дав Бог згідно волі Своєї. Але людині Він дав волю вибору: між добром і злом, життям та смертю. Вона має волю вірити або не вірити (Ів.6:64,67-69, та ін.). Коли ж людина полюбила світло більше як темряву, в свій час Бог відкриває їй Євангелію  Ісуса Христа (див.Дії. 16:13,14) і вона повіривши - спасається (див.Ів.1:12,13;3:21; Мр.16:15,16;Дії. 2:38,39;16:30-34;Гал.3:26,27;Еф.2:8,9). Так Отець притягує до Сина (Ів.6:44), Син відкриває Отця (Мт.11:27; Лук.10:22) і такій людині дано пізнати таємниці Царства Небесного (Мт.13:11; Мр.4:11; Лук. 8:10; Лук.24:45).

А хто темряву більш полюбив як світло, зло полюбив над добро (Ів.3:19,20; Пс.51:5-9) тим не дано знати таємниць Божого Царства, для них все відбувається в притчах (Мт. 13:11; Мр. 4:11,12; Лук. 8:10), «вони запаморочені розумом, відчужені від життя Божого за неуцтво, що в них, за стверділість їхніх сердець» (Еф.4:18).

Отже вчення кальвіністів про „безумовне обрання” є небіблійне!

Воно побудоване на логічному мисленні та частині перекручених текстів, вирваних із контексту Біблії.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

ОБМЕЖЕНЕ СПОКУТУВАННЯ (ЧАСТКОВЕ ВІДКУПЛЕННЯ)

 

І. Виклад вчення.

„ Цей третій пункт є не лише центральним з п’яти, але й призводить нас до центрального факту Євангелії, тобто призначення Христової смерті на хресті. Це не випадково. Теологи, які поставили перед собою завдання захисту істини Протестантської реформації від нападок з армініанського боку, дотримуючись біблійної та логічної послідовності у своїх формулюваннях і тепер досягли центральної точки в спасінні. Перш за все, вони спитали: «Хто має бути спасенним?» Відповідь була «людина». Але вчення Біблії про людину показало, що людина в її природному стані є повністю неспроможною себе спасти. Таким чином, вчення Біблії про людину викладену під загальним заголовком повної зіпсованості чи повної неспроможності. По-друге,  поскільки деякі чоловіки та жінки є безсумнівно спасенні, врятувати їх на відміну від решти людства міг тільки Бог. Це і є обрання: „Щоб позосталась постанова Божа в обранні...” (Рим.9:11). (У.Дж.Сітон „П’ять пунктів кальвінізму”, ст.12).

«Христос помер, щоб спасти певну кількість грішників, а саме тих, хто був обраний у Нього до закладин світу. (Еф.1:4); тих, кого Отець „віддав Йому з усього світу” (Ів.17:9). Тих, за кого він за Його словами пролив Свою кров: „Бо це кров Моя Нового Завіту, що за багатьох проливається на відпущення гріхів!” (Мт.26:28).

Ми стверджуємо, що цей останній погляд віддає належне призначення приходу Христа на землю, та Його смерті на хресті: „Ти ж даси Йому ймення Ісус, бо спасе Він людей Своїх від їхніх гріхів». Звичайно, не євреїв, бо євреї, не є спасенні, як народ: „Христос полюбив церкву і віддав за неї Себе” (Еф.5:25).

 Він був відданий за наші гріхи, і знову воскрес для нашого виправдання». (Рим. 4:25). Кого мав на увазі Святий Дух, коли сказав: «Наші?» Світ? Якщо так, то універсалісти праві, оскільки тоді Христос: «Що був відданний за (гріхи світу) воскрес для виправдання (світу), а отже, світ є оправданий перед Богом. «Бо так само, як в Адамі вмирають усі, так само в Христі всі оживають». (1 Кор. 15:22). Знову ж таки, це може означати, що усі з Адамових потомків вмирають в Адамі, і це справді так, бо «прийшла смерть на всіх людей, а всі потомки Христа — Церква, за яку Він себе віддав — є оживленні в Ньому». Чому так? Звичайно, тому що Він віддав Себе за них! «Справедливий Мій Отрок, оправдає пізнанням своїм багатьох, і їхні гріхи понесе». (Іс. 53:11). І коли Він здійснює це, коли висить на Хресті, пише пророк Ісайя в чудовому 53 розділі пророцтва: «Він через муки своєї душі буде бачити плід, та й насититься». І муки Його душі, в той час, коли Він віддає Свою душу за наш гріх, породять духовних дітей на славу Його імені, і Він вдовольниться, коли побачить плід Його роботи.

Ми не випускаємо з уваги факт, що є кілька місць з Святого Письма, які згадують про „світ”, і багато хто беруть їх за відправні пункти в питанні Викуплення. Проте, коли ми порівнюємо їх з іншими місцями з Біблії, ми бачимо, що слово „світ” не обов’язково означає „кожний чоловік та кожна жінка у світі”. Ось, світ пішов за Ним, сказали вони про Ісуса, проте, не кожна людина пішла за ним. Цей вираз означає „з кожного роду людей” – як язичники та євреї. Божий намір має бути найактуальнішим питанням: мав намір Бог спасти всіх людей, чи ні? Якщо Він не мав наміру спасти всіх людей без винятку, а тільки обраних, діло Христа на хресті є славетним успіхом, і ми справді віримо: „Усе прийде до Мене, що Отець дає Мені...” (Ів.6:37). З іншого боку, якщо Божим наміром було спасти весь світ, тоді викуплення Христа було величезною невдачею, бо величезна кількість людства ніколи не була спасенною. Христос сплатив наш борг? Світу чи обраних? Звичайно, якщо людина є викуплена викупителем, закон порушений нею задоволений на підставі роботи Поручителя.” (У.Дж. Сітон «П´ять пунктів кальвінізму»,ст.13-15).                              

 

ІI.  Критичний аналіз твердження про обмежене спокутування в                                                                            

                                      світлі Слова Божого.

В Біблії нема такого поняття і виразу, як „обмежене спокутування”.

Ісус Христос помер за всіх людей і Бог хоче, щоб всі люди спаслися.

„Бо це добре і приємне Спасителеві нашому Богові, що хоче, щоб усі люди спаслися, і прийшли до пізнання правди. Один бо є Бог, і один Посередник між Богом та людьми людина Христос Ісус, що дав Самого Себе на викуп за всіх. Таке було свідоцтво часу свого” (1Тим. 2:3-6).

1 Тим. 4:10 – „…надію кладемо на Бога Живого, Який усім людям Спаситель, найбільше ж для вірних.”

Ів.1:29 – „Оце Агнець Божий, що на Себе гріх світу бере!”

Мт. 11:28 – „Прийдіть до Мене усі струджені та обтяжені, і Я вас заспокою !”

Мт. 24:14 – „І проповідана буде ця Євангелія Царства по цілому світові, на свідоцтво народам усім...”

Мт. 28:19– „Тож ідіть і навчіть всі народи...”

Ів. 3:16 „Так бо Бог полюбив світ, що дав Сина Свого Однорожденого, щоб кожен, хто вірує в Нього, не згинув, але мав життя вічне. Бо Бог не послав Свого Сина на світ, щоб Він світ засудив, але щоб через Нього світ спасся” .

Ів. 12:47 – „... бо Я не прийшов світ судити, але щоб спасти світ!”

Дії 17:30 – „Не зважаючи ж Бог на часи невідомості,  ось тепер усім людям наказує, щоб скрізь каялися, бо Він визначив день, коли хоче судити поправді ввесь світ через Мужа, що Його наперед Він поставив, і Він подав дóказа всім, із мертвих Його воскресивши”.

2 Кор. 5:15 „А вмер Він за всіх, щоб ті, хто живе, не жили вже для себе самих, а для Того, хто за них був умер і воскрес.”

2 Кор. 5:19 „...Бог у Христі примирив світ із Собою Самим, не зважаючи на їхні провини, і поклав у нас слово примирення „

Євр. 2:9 „… Він увінчаний честю й величністю,  щоб за благодаттю Божою смерть скуштувати за всіх”.

1Ів.2:2 «Він ублагання за наші гріхи, і не тільки за наші, але й за гріхи всього світу.»

2 Пет. 3:9 „Не бариться Господь із обітницею, як деякі вважають це барінням, але вам довго терпить, бо не хоче, щоб хто загинув, але щоб усі навернулися до каяття”.

Об.22:17 „.. І хто прагне, хай прийде, і хто хоче, хай воду життя бере дармо!”

Бог є всезнаючий. Ісус Христос знав наперед, що не всі приймуть Його і тому сказав : „...бо це – кров Моя Нового Завіту, що за багатьох проливається на відпущення гріхів” (Мт. 26:28).

Мт. 1-21 „... бо спасе Він людей Своїх від їхніх гріхів”.

Мт. 20:28; Мр. 10:45 „... Син Людський прийшов не на те, щоб служили Йому, а щоб послужити, і душу Свою дати на викуп за багатьох!”

Рим. 4:25; Еф. 5:25 „...Христос полюбив Церкву, і віддав за неї Себе” .

Євр. 9:28 „так і Христос один раз був у жертву принесений, щоб понести гріхи багатьох”.

Євр.5:9 – „А вдосконалившися, Він для всіх, хто слухняний Йому, спричинився для вічного спасіння”.

 

ІІІ. Висновок.

С.Санніков пише: „Следует сразу заметить, что ни один текст Писания не говорит, что Христос умер только за Своих. Слово «только» отсутствует во всех этих текстах. Говоря, что Христос умер за избранных, Библия в других местах добавляет, что не только за избранных,  „Он есть умилостивление за грехи всего мира” (1Ин.2.2.). (С.Санников «Начатки учения, Избрание и ответственность», ст.42).

Таким чином Бог дав кожній людині можливість спастися. Він хоче, щоб усі люди спаслися і прийшли до пізнання правди (1 Тим.2:4). Спасеться кожний, хто покається, увірує в Євангелію й охриститься на відпущення гріхів (див.Мр.1:15;16:15,16; Дії.2:38,39;16:30-34;22:16;Рим.6:3-7;Гал.3:26,27; Кол.2:11-15;Тит.3:4-7;1Пет.3:19-21), і буде вірний Богові до смерті (Об.2:10;1Кор.9:25;Мт.10:22).

Спасенні є не всі тому, що не всі хочуть прийти до Христа Спасителя. Вони темряву більш полюбили, як світло і не приходять до світла – лихі бо їхні вчинки. (див.Ів. 3:19,20; 1:11;Дії.13:46).

Отже, кальвіністська наука про „обмежене спокутування (часткове відкуплення)” є небіблійна, вона побудована на логічному мисленні та частині текстів, вирваних із контексту Писання. 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

 

БЛАГОДАТЬ, ЯКІЙ НЕМОЖЛИВО ЧИНИТИ ОПІР

(НЕПЕРЕМОЖНА БЛАГОДАТЬ)

 

І. Виклад вчення.

„Четвертий пункт кальвіністської системи знову таки, є логічним наслідком всіх попередніх. Якщо люди внаслідок своєї падшої природи є неспроможними себе спасти, і Христос здійснив їхнє спасіння, тоді логічно випливає висновок, що Бог мав дати і спосіб прилучення їх до благ спасіння, яке Він забезпечив. Кальвіністська система теології при всій своїй бездоганній логічності, це більш ніж просто логічна система. Це система чистої Біблійної віри, яка твердо стоїть на Божому Слові.  Тоді її вчення про непереможну благодать не є винайдено людьми, які склали п’ять пунктів кальвінізму на Дортрехтському соборі, а одкровенням, відкритим у Святому Божому Слові. Наприклад, «А кого Він призначив, тих і покликав». (Рим. 8:30). Бог не тільки обрав чоловіків і жінок на спасіння; Він також покликав тих, яких вподобав обрати.

 Що мається на увазі під непереможною благодаттю? Ми знаємо, що коли поклик Євангелія виходить з церков чи просто неба, чи через читання Божого Слова, не кожний зауважує Його. Не кожен починає бачити гріх і відчувати свою потребу у Христі. Це пояснює той факт, що існує два поклики. Є не тільки зовнішній поклик, є також і внутрішній поклик. Зов­нішній поклик можна описати, як слова проповідника, і цей поклик, коли він виходить, може здійснюватись в безлічі різних способів в безлічах різних сердець, призводячи до безлічі різних результатів. Проте одного він не досягає, він не звершує справи спасіння грішної душі. Для того, щоб здійснилась робота спасіння, зовнішній поклик має супроводжуватись внутрішнім покликом Божого Святого Духа, бо це Він, який «навчає про гріх, про праведність та про суд». І коли Святий Дух кличе чоловіка чи жінку, чи юнака Своєю Благодаттю, Йому неможливо чинити опір, його не можна розладнати, він є виявом непереможної Божої благодаті”.  

„Це знову підтверджується в Божому Слові життя, наприклад, в наступних віршах та уривках:

1. Усе прийде до Мене, що Отець дає Мені, а того, хто до Мене приходить, Я не вижену геть (Ів.6-37). Зверніть увагу, це ті, кого Отець «дав Христу» – обрані, які „прийдуть до Нього”, і коли вони прийдуть, то не будуть „вигнані”.

2. „Ніхто бо не може до Мене прийти, як Отець, що послав Мене не притягне його” (Ів.6:44). Тут нам Господь просто каже, що людині неможливо самостійно прийти до Нього; Отець має „притягнути” їх. 

3. „Кожен, хто від Бога навчився, приходить до Мене”. (Ів. 6:45). Люди можуть чути зовнішній поклик, але тільки ті, „хто від Бога навчився”, відгукуються на нього і прийдуть до Христа. Таким чином разом з Симоном Петром: „Блаженний ти, Симоне, сину Йонин, бо не тіло і кров тобі оце виявили, але Мій небесний Отець”.

4. „Бо всі, хто водиться Духом Божим, вони сини Божі” (Рим.8:14).

5. Коли ж Бог, що вибрав мене від утроби матері моєї і покликав благодаттю Своєю, уподобав...” (Гал.1:15).

6. „Але ви – вибраний рід ... щоб звіщати чесноти Того, Хто покликав вас із темряви до дивного світла Свого” (1 Пет.2:19).

7. „А Бог всякої благодаті, що покликав вас до вічної слави своєї в Христі...” (1 Пет.5:10).  

Одним видатним прикладом вчення про непереможну благодать, чи дієве покликання, звичайно, є випадок, про який ми читаємо в 16 розділі Дій Святих Апостолів. Апостол Павло проповідує Євангелію групі жінок над річкою у Филипах, і коли він це робить: „Прислухалась жінка одна, що звалася Лідія... Господь їй серце відкрив, щоб уважати на те, що Павло говорив”. Проповідник Павло говорив до вух Лідії – зовнішній поклик, але Господь проявляв до серця Лідії – внутрішній поклик непереможної благодаті.

Армініани вважають, що чоловіки та жінки можуть чинити і чинять опір поклику Божого Євангелія, отже вони переконані в тому, що не існує такої доктрини  як непереможна благодать. Ми вважаємо, що чоловіки та жінки не тільки можуть чинити опір Божому Євангелію, але вони його чинять, і мусять його чинити за своєю природою. Отже, має бути таке вчення, як вчення про благодать, якій не можна чинити опір. Іншими словами, якийсь впливаючий фактор більший ніж наша природа — більший ніж наш опір — має прийти, щоб піднести наші душі, а інакше ми назавжди приречені, «бо тілесна людина не приймає речей, що від Бога і дарів Духа Божого.

 Є три великі сили, які впливають на справу людського  спасіння.

1. Воля людини.

2. Воля диявола.

3. Воля Бога.

Яка з них переможе? Якщо Божа воля не є переможцем в справі спасіння, то переможе воля диявола, бо диявол сильніший від нас. Томас Уотсон, старий пуританин 17-го ст., яскраво висловлюється з цього приводу: „Бог іде переможно вперед у колісниці свого Євангелія... Він перемагає гординю серця, і заставляє волю, яка протиставилася Йому, як Форт Рояль, здатися і схилитися Його благодаті, Він примушує кровоточити кам’яні серця. О! Це могутній поклик! Чому ж тоді деякі люди говорять про моральне переконання? Хіба Бог у наверненні грішника тільки морально переконує і більш нічого? Якщо Бог у наверненні грішника тільки морально переконував би і більш нічого, то це означало б, що Він не вкладає стільки сили у спасіння людини, як вкладає диявол у її руйнування”.

Чия воля переможе? Наша? Справді хіба вона не повстала наче „форт Рояль” проти Господа: „Ви не прийдете до Мене, щоб мати життя вічне”. Воля диявола? Але хто ж буде спасенний, адже його воля завжди сильніша ніж наша. Але звичайно саме Євангеліє сильніше від сильних переможе і створене для перемоги у колесниці Його і Він перемагає! Він перемагає сатану, і Він також перемагає малу і слабу людину, на славу Його благодаті, якій не можна чинити опір. (У.Дж.Сітон „П’ять пунктів кальвінізму”, ст.15-19).           

Кальвін пише:

„Во всяком случае, здесь я совершенно согласен со св.Августином, словами которого и воспользуюсь: Бог, превращая волков в овец, преображает их мощнейшей благодатью, дабы укротить их свирепость; а упорствующие не обращаются потому, что Бог не изливает на них такую благодать, хотя Он вовсе не лишен этой возможности, если бы пожелал ею воспользоваться” (Жан Кальвин «Наставление в христианской вере», Том второй, Книга ІІІ, ст. 403).

„Позднее Августин добавил к этому следующие соображения. „Когда благодаря проповеди люди вступают или возвращаются на путь праведности, то кто действует в их сердцах ради спасения, если не Тот, кто взращивает насажденное и орошенное работниками. И если Ему угодно спасти, то никакое свободное решение не воспротивится этому. Посему нет сомнений в том, что воля людей не может противится воле Бога, который совершает всё, что пожелает, на небе и на земле, и который совершил даже то, что ещё наступит, ибо Он делает всё, что угодно и с волей людей». А также: „Когда Он желает вести людей, связывает ли Он их телесными узами? Нет, Он овладевает сердцами изнутри, побуждает их и влечет посредством воли человека, которую Он воспитал в нём”  (Там же, ст.417).

 

ІІ. Критичний аналіз твердження про непереможну благодать в світлі Слова Божого.

Бог нікого насильно не спасає.

Написано:

„До свого Воно прибуло, – та свої відцурались Його. А всім, що Його прийняли, їм владу дало дітьми Божими стати, тим, що вірять у Ймення Його” (Ів.1:12).

«Прийняти Його та повірити в Його Ім´я  – це були умови для того, щоб  стати дітьми Божими. Чи може хтось зробити це, не бажаючи того? Потрібно поламати закони мови та логіки, щоб заперечити це» (Ґай Д´юті «Як у слові Моїм позостанетесь…», ст.76). Лише ті, хто прийняли Його, – стали дітьми Божими, інші не стали дітьми Божими.

Апостол Павло пише:

„Бо спасені ви благодаттю через віру, а це не від вас, то дар Божий, не від діл,  щоб ніхто не хвалився”. (Еф. 2:8,9).

Дар же спасіння можна прийняти, а можна і не прийняти.

„Так бо Бог полюбив світ, що дав Сина Свого Однородженного, щоб кожен, хто вірує в Нього, не згинув, але мав життя вічне”. (Ів.3:16).

«Хто вірує в Нього, не буде засуджений; хто ж не вірує, - той вже засуджений, що не повірив в Ім´я Однородженого Сина Божого»(Ів.3:18).

Зверніть увагу життя вічне має «кожен хто вірує в Нього»(Ів.3:16), «хто ж не вірує, - той вже засуджений», чрез те «що не повірив в Ім´я Однородженого Сина Божого»(Ів.3:18).

Ісус Христос закликає і пропонує спасіння:

«Прийдіть до Мене, усі струджені та обтяжені, - і Я вас заспокою!»(Мт.11:28).

«А останнього великого дня свята Ісус стояв і кликав, говорячи: «Коли прагне хто з вас – нехай прийде до Мене та й п´є!»(Ів.7:37).

Бог просить людей, щоб вони примирились з Ним. „Оце ми як посли замість Христа, ніби Бог благає через нас, благаємо замість Христа: примиріться з Богом”. (2 Кор. 5:20) .

„Тож дяка Богові, що ви, бувши рабами гріха, від серця послухались того роду науки, якому ви себе віддали”. (Рим.6:17).

Із наведених текстів бачимо, що Бог не насильно спасає рабів гріха, а вони від серця навернулися до Бога і по своїй волі через віру прийняли дар спасіння.

В прекрасній притчі про блудного сина (Лук.15:11-32) Ісус Христос розповідає як молодший син залишив батька і, живучи марнотратно, розтратив належний йому маєток, і закінчив тим, що став пасти свиней. Тоді будучи голодним, “він спам’ятався й сказав: “Скільки в батька мого наймитів мають хліба, аж надмір, а я отут з голоду гину! Устану, і піду я до батька свого, тай скажу йому: “Прогрішився я, отче, против неба та супроти тебе… Не достойний я вже зватись сином твоїм, прийми ж мене, як одного з соїх наймитів”… (Лук.15:17-19).

В цій притчі Ісус Христос не говорить, щоб хтось змушував сина покаятися, але він сам “спам’ятався” і повернувся до тата. “Иисус, таким образом, не верил в обсолютную бесповоротную греховность человека…” (У. Баркли «Толкование Евангелия от Луки», ст.231).

Єпископ ліонський Іриней в кінці ІІ ст. писав: „У Бога нема насильства, добра воля завжди властива Йому, і тому Він всім дає добру пораду, але поклав в людині волю вибору ”.

Наступні Біблійні тексти показують, що Духові Святому можна противитись.

 „О ви, твердошиї, люди серця й вух необрізаних! Ви завжди противитесь Духові Святому, як ваші батьки, та і ви!”( Дії. 7:51).

„Єрусалиме, Єрусалиме, що вбиваєш пророків та каменуєш посланих до тебе! Скільки разів Я хотів зібрати діти твої, як та квочка збирає під крила курчаток своїх, – та ви не захотіли! Ось ваш дім залишається порожній для вас!”(Мт.32:37,38).

Ісус Христос хотів, щоб жителі Єрусалиму прийняли Його, та вони не захотіли. І як бачимо Христос не змушував прийняти Його, а залишив їх.

Лук. 7:30 – „А фарисеї й законники відкинули Божу волю про себе, – і не христились від нього”.

Дії 13:46 – „... До вас перших потрібно було говорить Слово Боже; та коли ви його відкидаєте, а себе вважаєте за недостойних вічного життя, то ось до поган ми звертаємось”».

Духа Святого можна зневажати (див.Мт. 12:32; Мр.3:29; Євр.10:29).

Духові Святому можна говорити неправду (див.Дії 5:3),

Духа Святого можна спокушувати (див.Дії 5:9);

Духа Святого можна вгашати (див.1Сол.5:19);

Духа Святого можна засмучувати (Іс.63:10; Еф.4:30).

Приклади тих які противилися Богові:

Ананій і Сапфіра (Дії 5:3, 4,9)

Димас (див.Кол. 4:14; 2 Тим. 4:10).

«Але маю на тебе, що жінці Єзавелі, яка каже, ніби вона пророкиня, ти допускаєш навчати та зводити рабів Моїх, чинити розпусту та їсти ідольські жертви. І я дав був їй часу, щоб вона покаялася, - та вона не схотіла покаятися в розпусті своїй»(Об. 2:20,21).

Неправдиві вчителі відречуться віл Владики, «що викупив їх, і стягнуть на себе самі скору погибіль».(2Пет.2:1).

Кальвіністи наводять приклад про непереможну благодать з Дії 16:14. А цей же приклад ясно показує як кличе Бог, і показує волю вибору людини.

Зверніть увагу на послідовність:

1.      Павло розмовляє з жінками (13);

2.      „Прислухалася й жінка одна, що звалася Лідія..., що Бога вона шанувала”(14а). – Лідія шанувала Бога, вона хотіла слухати того хто говорить про Христа Спасителя і прислухалася.

3.      Господь же зі своєї сторони „їй серце відкрив, щоб уважати на те що Павло говорив” (14б); – Тут бачимо як Господь відкриває людині розум для розуміння Євангелії.

4.      Лідія добровільно приймає Ісуса Христа – охрищується (15а). Бачимо волю вибору людини

 

 

ІІІ. Висновок.

Як було доведено в відповіді на другий пункт кальвінізму, Бог кличе тих людей, про яких наперед знає, що вони світло полюбили більш, як темряву, вони здатні полюбити Бога, відгукнуться на Його поклик і увірують в Євангелію.  

Інших Бог не кличе, їм не дано знати таємниць Царства Небесного.  Про них Бог знає наперед, що вони Ісуса Христа не приймуть. Тому що:

„Затовстіло бо серце людей цих, тяжко чують на вуха вони, і зажмурили очі свої, щоб якось не побачити очима, і почути вухами, і зрозуміти їм серцем, і не навернутись, щоб Я їх уздоровив!” (Дії, 28:27).

Ці люди темряву більш полюбили, як світло, вони ненавидять світло і не приходять до світла. (див.Ів.3:19,20).

Коли ж Спаситель закликав: „Єрусалиме, Єрусалиме, що вбиваєш пророків та каменуєш посланих до тебе! Скільки разів Я хотів зібрати діти твої, як та квочка збирає під крила курчаток своїх,- та ви не захотіли.” (Мт.23:37), то  скоріше за все в даному випадку Ісус Христос так, як би відказавшись від своєї величі, поступав як людина.

В Біблії взагалі нема такого поняття, як „непереможна благодать”, або „благодать, якій неможливо чинити опір”. Сама фраза є нелогічна. Вдумайтесь: „непереможна благодать” –  „непереможний благий дар”, або „благодать, якій неможливо чинити опір” – „благий дар, якому неможливо чинити опір”. Якщо цьому дару неможливо чинити опір, то це вже не дар, а насильство. «Непереможна благодать» в дійсності учить, що Бог пересилює грішника і спасає його проти його волі, що повністю суперечить Біблії. В такій ситуації самий віруючий немає абсолютно ніякого відношення до того, як він став віруючим.

Отже кальвіністська наука про «непереможну благодать» є небіблійна! Вона побудована на логічному мисленні та частині текстів, вирваних із контексту Писання.

«А Дух і невіста говорять: «Прийди!» А хто чує, хай каже: «Прийди!» І хто прагне, хай прийде, і хто хоче, хай воду життя бере даром!»(Об.22:17).

 

 

 

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

 

СТІЙКІСТЬ СВЯТИХ (НЕВТРАТА СПАСІННЯ)

 

І. Виклад вчення.

„Зараз останній пункт – стійкість святих. Знов підводячи підсумок, звернімось до Баптистського визнання Віри, яке в цьому пункті відповідає і іншим історичним визнанням: „... Ті, кого Бог прийняв як своїх улюблених”, говориться тут, покликав і обдарував безцінним скарбом віри, освятивши Своїм Духом, не можуть цілковито  й остаточно втратити стану благодаті, але будуть певно стояти у ній до кінця і осягнуть вічного спасіння, дари і покликання Божі невідмінні” (Рим.11:29).

Знову ми покажемо, що це те саме, про що вчить Святе Письмо: „Бо кого Він передбачив, тих і призначив, щоб були подібні до образу Сина Його, щоб Він був перворідний поміж багатьма братами. А кого Він призначив, тих і покликав, а кого покликав, тих і виправдав, а кого виправдав, тих і прославив. Що ж скажем на це? Коли за нас Бог, то хто проти нас? Бо я пересвідчився, що ні смерть, ні життя ... а ні інше якесь створіння не зможе відлучити нас від любові Божої, яка в Христі Ісусі, Господі нашім” (Рим.8:29-39).

І знову, давайте визнаємо, що всі ті люди на Дортрехтському Соборі і ті, хто вчить такому, викладали в малий об’єм у систематичній формі вчення Божого Євангелія про безкоштовну і суверенну благодать. Якщо людина не може себе спасти, тоді спасти має Бог. Якщо всі не є спасенні, Бог не спас всіх. Якщо Христос відплатив за гріхи, то це за гріхи тих, які спасенні. Якщо Бог має намір відкрити це спасіння в Христі серцям тим, кого Він обирає, щоб спасти, то Бог дасть і дієві засоби для досягнення цього. Якщо, таким чином призначив для спасіння, Він вмер для спасіння і покликав до спасіння тих, хто не міг спастися сам, він збереже спасенних для вічного життя у славу Імені Свого.

Таким чином, після повної зіпсованості, безумовного обрання і обмеженого викуплення, і дієвого покликання, ми маємо – стійкість святих. „Я впевнений того, що той, хто в вас розпочав добре діло, виконає його аж до дня Христа Ісуса” (Флп.1:6). Слово Боже переповнене вказівками на цю благословенну істину. „Оце ж воля Того, Хто послав Мене, – щоб з усього, що дав Мені Він, Я нічого не стратив, але воскресив те останнього дня...” (Ів.6:39). „І Я життя вічне даю їм, і вони не загинуть повік, і ніхто їх не вихопить із Моєї руки” (Ів.10:28). „Бо коли ми, бувши ворогами, примирилися з Богом через смерть Сина Його, то тим більше, примирившися, спасемося життям Його” (Рим.5:10). „Тож немає тепер жодного осуду тим, хто ходять у Христі Ісусі” (Рим. 8:1).

Належність до Христа і є ознакою віруючого, він вперто витримує в справах Христових, він своїм старанням підтверджує своє покликання та обрання. Віруючий у Христа може впасти в спокусу, але Господь є вірний Бог, „який не попустить, щоб ви випробовувалися більше, ніж можете, але при спробі і полегшення дасть, щоб знести могли ви її”, так щоб віруючий йшов вперед, і знову вперед у справі спасіння свого на славу Христову. Ці незрівнянні вірші (Рим.8:29-30) показують Божественну логіку в Божому вічному спасінні, логіку, яку просто стверджує кальвінізм. „Спасіння, яке починається в розумі Бога і задум Божий має закінчитись у виконанні непохитного призначення, що ті „кого Він передбачив” є вічно єдині з їхнім Спасителем”. (У.Дж.Сітон „П’ять пунктів кальвінізму”, ст.19-21).   

 

ІІ. Критичний аналіз твердження про стійкість святих в світлі Слова Божого.

Починаючи своє доведення про невтрату спасіння Сітон цитує Баптистське Визнання Віри: „Ті, кого Бог прийняв як своїх улюблених”, говориться тут, покликав і обдарував безцінним скарбом віри, освятивши Своїм Духом, не можуть цілковито  й остаточно втратити стану благодаті, але будуть певно стояти у ній до кінця і осягнуть вічного спасіння, дари і покликання Божі невідмінні” (Рим.11:29).

Перед нами чергове перекручення кальвіністами Писання. Якщо розглянути текст  Рим.11:29 в контексті, а контекстом є 9-11 розділи, то він взагалі не говорить, що від благодаті відпасти неможливо.

Контекст говорить про спасіння Ізраїля, про те, що «Не відкинув Бог народа Свого, що його перше знав» (Рим.11:2). Вони «…за вибором – улюблені ради отців. Бо дари й покликання Божі невідмінні (Рим.11:28,29).  «Въ отношении к избранию… т. е. ради того, что народъ еврейский был избран Богом еще в лице праотцев этого народа къ тому, чтобы быть народомъ Божиимъ. Поэтому и теперь он не утратил окончательного значения въ очахъ Божиихъ. Богъ продолжает питать к нему любовъ.» (Толковая Библия или комментарий на все книги Св.Писания Ветхаго и Новаго Завета. Стокгольм, 1987г. Толкование на послание к Римлянам ст.497).

Але не кожний ізраїльтянин є улюблений Божий. Бо деякі ізраїльтяни, «відломились невірством»(Рим.11:20,21а). І тільки при умові увірування Бог їх знов прищепить (див.Рим.11:23). В кінцевому результаті «увесь Ізраїль спасеться»(Рим.11:26), але не кожний єврей, а тільки увесь вірний Богові Ізраїль. «Ісая взиває про Ізраїля: «Коли б число синів ізраїливих було, як морський пісок, то тільки останок спасеться»(Рим.9:27, див. Рим.2:28,29).

Отже «дари й покликання Божі невідмінні»  при умові вірності людини, а коли вона не буде перебувати в вірі, то буде відтята від оливки – Царства Божого (див.Рим.11:22).

Господь Ісус Христос говорить:

„Мого голосу слухають вівці мої, і знаю Я їх, і за Мною слідком вони йдуть. І Я життя вічне даю їм, і вони не загинуть повік, і ніхто їх не вихопить із Моєї руки. Мій Отець, що дав їх Мені, Він більший за всіх ,- і вихопити ніхто їх не може Отцеві з руки”. (Ів.10:27-29).

Тут бачимо дві істини: по-перше, вівці слухають голосу Ісуса Христа, не якогось іншого голосу і ідуть за Ним (в даний час і постійно), не почули і перестали йти. Юда «відпав, щоб іти в своє місце» (Дії.1:24,25). Для того, щоб іти за Христом, потрібно прикладати зусилля.

По-друге, те, що Бог настільки великий і всесильний, що ніхто не в змозі вихопити овець з Його руки.

Апостол Павло в посланні до Римлян пише, що ніхто і ніщо ззовні не зможе нас відлучити від любові Божої. „Бо я пересвідчився, що ні смерть, ні життя, ні Анголи, ні влади, ні теперішнє, ні майбутнє, ні сили, ні вишина, ні глибина, ані інше яке створіння не зможе відлучити нас від любові Божої, яка в Христі Ісусі, Господі нашім.” (Рим.8:38,39).

Та Ісус Христос не говорить, що ми не можемо звільнитись від Його руки і залишити Його, коли захочемо, коли перестанемо слухати Його і йти за Ним (див.Ів.6:66-68), і таким чином втратити захист зі сторони Бога. У нас є багато подібних обітниць  де Бог зі Своєї сторони дає гарантію, що тих, які йдуть вслід за Христом, Він збереже до кінця.

„... ви бережені силою Божою через віру на спасіння…” (1Пет.1:5а).

„Він вас утвердить до кінця неповинними бути дня Господа нашого Ісуса Христа”(1Кор. 1:8; див.Юди 24,25).

„Я певний того, що той, хто в вас розпочав добре діло, виконає його аж до дня Христа Ісуса” (Флп.1:6).

„І знаємо, що тим, хто любить Бога, хто покликаний Його постановою, усе допомагає на добре” (Рим.8:28).

В цьому є наша радість, і ми прославляємо Бога за ці Його тверді обітниці, що ні людина, ні світ цей, ні диявол не взмозі вихопити Отцеві з руки, до тих пір, поки ми перебуваємо в Ісусі Христі. Гарантом цього є Дух Святий, Яким ми запечатані, „і Який є завдаток нашого спадку, на викуп здобутого, на хвалу Його слави!” (Еф.1:13-14).

Перелік подібних текстів можна продовжувати, вони дають впевненість у житті вічному в теперішній час, але нічого не говорять про майбутнє. „Оце написав я до вас, що віруєте в Ім’я Божого Сина, щоб ви знали, що ви віруючи в Ім’я Божого Сина, маєте вічне життя” (1Ів.5:13).

„Поправді, поправді кажу вам: хто слухає слова Мого, і вірує в Того, Хто послав Мене, – життя вічне той має, і на суд не приходить, але перейшов він від смерти в життя” (Ів.5:24).

Зверніть увагу – написано «віруєте», „віруючи”, „вірує” (в даний час і постійно), а не „повірили” колись і на цьому зупинились. Апостол Павло пише до галатів: „Бо сили не має в Христі Ісусі ані обрізання, ані не обрізання, – але віра, що чинна любов’ю”. (Гал.5:6). Цебто спасаюча віра є та, яка проявляється в ділах любові.

Біблія пише про :

1)      Спасених (див. Еф.2:8,9;Тит.3:5;2Тим.1:8,9) - це про народжених згори.

2)      Спасених, які спасаються (див. Мт.7:13,14,24-27; Мт.25розд; Рим.13:11; Флп.1:18,19;2:12; Як.1:21-25;2:14-26;1Пет.2:1,2;1Сол.4:3,7;Євр.12:14) - це про освячення.

3)      Спасуться ті, які будуть вірні до смерти (див.Мт.10:22; Ів.15:1,2,14; 1Кор. 9:24-27;Євр.2:1-4;2Пет.1:3-11;Об.2:10) - це третій завершальний етап спасіння, вхід до вічного Царства Господа нашого й Спасителя Ісуса Христа.

Прощення гріхів, народження згори,  визволення із влади темряви і посадження на небесних місцях у Христі Ісусі стається тоді коли людина покається, увірує в Євангелію і охриститься на відпущення гріхів (див.Мр.1:15; 16:15,16; Дії.2:38,39;22:16;Гал.3:26,27), – Бог спасе її благодаттю через віру, і це спасіння не від діл, воно дар Божий (Еф.2:8,9;Рим.3:23,24,27,28;Гал.2:16).

Після народження згори починається другий етап спасіння – освячення. Новонародженим  необхідно:

1) Жадати щирого духовного молока, щоб ним вирости на спасіння (див. 1Пет.2:2;Як.1:21).

2)   відкинути  „за першим поступуванням, старого чоловіка, який зотліває з звабливих пожадливостях, та відновлятися духом вашого розуму, і зодягнутися в нового чоловіка, створеного за Богом у справедливості і святості правди” (Еф.4:22-23). Християнин повинен прагнути бути досконалим як досконалий Отець Небесний (Мт.6:48), повинен іти дорогою освячення (див.1Сол.4:3; 1Тим.4:16), а без святости ніхто Господа не побачить (Євр.12:14). Тому написано «… зо страхом і тремтінням виконуйте спасіння своє» (Флп.2:12).

„Бо то Бог викликає в нас хотіння і чин за доброю волею Своєю” (Флп.2:13). Бог дав християнам усе, «що потрібне для життя та побожности», „даровані цінні та великі обітниці, щоб ними ви стали учасниками Божої Істоти, утікаючи від пожадливого світового тління” (2Пет.1:3,4). Але від нас вимагається докласти до цього все старання, показати в нашій вірі любов на ділі і тоді «щедро відкриється нам вхід до вічного Царства Господа нашого й Спасителя Ісуса Христа» (див.2Пет.1:5-8,11).  «А хто цього не має, той сліпий, короткозорий, він забув про очищення з своїх давніх гріхів. Тому, браття, тим більше дбайте чинити міцнішим своє покликання та вибрання, бо роблячи так, ви ніколи не спіткнетесь»(2Пет.1:9,10).

«Хіба ви не знаєте, що ті хто на перегонах біжить, усі біжать, але нагороду приймає один? Біжіть так, щоб одержали ви! І кожен змагун від усього стримується; вони ж – щоб тлінний прийняти вінок, але ми – щоб нетлінний»(1Кор.9:24,25).

Одержати «нетлінний вінок» -  це той же вінок, що в Як.1:12 і в Об.2:10 «вінець життя», в 2Тим.4:8 «вінок праведности», в 1Сол.2:19 «вінок похвали» , в 1Пет.5:4 «вінок слави» -  іншими словами - це одержати дозвіл на вхід до неба, як нагороду за служіння і вірність Богові. «Гаразд, рабе добрий і вірний! Ти в малому був вірний, над великим посталю тебе, - увійди до радощів пана свого!»(Мт.25:21). «Я женусь до мети за нагородою високого поклику Божого в Христі Ісусі. Тож усі, хто досконалий думаймо це»(Флп.3:14,15а). «Звание христианина – это высшее звание, оно с неба по своиму происхождению и направлино к небу. Небо – это почесть вышнего звания, награда за которую мы боремся, подвизаемся, к которой стремимся во всём, чтобы мы ни делали, и которая будет нам наградой за все наши страдания» (Мэтью Генри «Толкование на книги Нового Завета», Том 6, ст.100).

«Тож біжу я не так, немов на не певне, борюся не так, немов би повітря б´ючи. Але вмертвляю й неволю я тіло своє, щоб, звіщаючи іншим, не стати самому негідним»(1Кор.9:26,27), «отвергнутым, не получившим одобрения, кому судья не присудит венца. Заметьте: Проповедник спасения может потерять спасение. Он может другим указывать путь к небу, но сам никогда не войдёт туда. Апостолу был необходим святой страх, чтобы сохранить верность, сколь больше этот страх необходим нам?»(Мэтью Генри «Толкование на книги Нового Завета», Том 5, ст.324).

Кальвіністи пояснюють цей текст так: «Не стати самому негідним нагороди на небі». Але контекст говорить не про нагороду на небі, а про небезпеку відпасти від благодаті (див.1Кор.9:23-27;10:1-14).

Про нагороду на небесах написано в інших текстах (див.Мт.5:11,12;10:41,42; Мр.9:41; Лук.14:13,14; 1Кор.3:8,10-15; 9:17; 2Ів.1:8).

Пам’ятаймо, що „…Царство Небесне здобувається силою, і ті, хто вживає зусилля, хапають його” (Мт.11:12;див.Євр.6:9). Християни – не є немічні раби гріха, вони прийняли силу, як Дух Святий злинув на них (Дії.1:8; Кол.1:29), щоб жити згідно з Христовою Євангелію, проповідувати Євангелію і боротись за віру євангельську, ні в чому не боячися противників (Флп.1:27,28).

В посланні апостола Якова читаємо, „... що людина виправдується від діл, а не тільки від віри?” (Як.2:24). Віра, яка не проявляється в добрих ділах є мертва і вона не може спасти нас ( Як.2:14-26). Через таку віру нам не відкриється вхід до вічного Царства  Господа нашого Ісуса Христа. Коли ми є не виконавці слова, а тільки слухачі, то самі себе обманюємо (див.Як.1:22; Мт. 7:26-27).

«Тож, промовив Ісус до юдеїв, що в Нього ввірували: «Як у слові Моїм позостанетеся, тоді справді моїми учнями будете…»(Ів.8:31).

«Якщо будете ви зберігати Мої заповіді, то в любові Моїй перебуватимете…» (Ів.15:10).

«Не кожен, хто каже до Мене: «Господи, Господи!» увійде в Царство Небесне, але той, хто виконує волю Мого Отця, що на небі» (Мт.7:21).

Дивно як можна стверджувати, що святі не можуть відпасти від благодаті, коли Писання дослівно говорить про це.

„Ви, що Законом виправдуєтесь, – полишилися без Христа, відпали від благодаті!” (Гал.5:4).

« І вас, що були колись відчужені й вороги думкою в злих учинках, тепер же примирив смертю в людськім тілі Його, щоб учинити нас святими, і не порочними, і не повинними перед Собою, якщо тільки пробуваєте в вірі тверді та сталі, і не відпадаєте від надії Євангелії, що ви чули її, яка проповідана всьому створінню під небом, якій я, Павло, став служителем (Кол.1:21-23).

"О Тимофію, бережи передання, стережися марного базікання та суперечок знання, неправдиво названого так. Дехто віддався йому, та й від віри відпав…"(1Тим.6:20,21).

"Через це подобає нам більше вважати на почуте, щоб ми не відпали коли"(Євр.2:1).

„Не можна бо тих, що раз просвітились були, і скуштували небесного дару, і стали причасниками Духа Святого, і скуштували доброго Божого Слова та сили майбутнього віку, та й відпали, знов відновляти покаянням, коли вдруге вони розпинають у собі Сина Божого та зневажають” (Євр. 6:4-6). Тут явно мова йде не про тих, хто тільки зовнішньо приєдналися до зібрання святих, а про тих, які стали причасниками Духа Святого, тобто стали членами тіла Христового, просвітились, скуштували небесного дару і все ж таки відпали.

"А довготерпіння Господа  нашого вважайте за спасіння, як і улюблений брат наш Павло написав був до вас за даною йому мудрістю, як і по всіх посланнях, що в них він говорить про це. У них є дещо тяжко зрозуміле, що неуки та незміцнені перекручують, як і інші Писання, на власну загибіль свою. Тож ви, улюблені, знайте це на перед, стережіться, щоб не були ви зведені блудом безбожних і не відпали від свого вґрунтування»(2Пет.3:15-17).

Ісус Христос говорить: „Ви друзі Мої, якщо чините все, що Я вам заповідую”.(Ів.15:14).Зауважте, є умова,  друзі, якщо чините все, що Ісус Христос заповідує. А якщо не чинимо, то: „ Усяку галузку в Мене, що плоду не приносить, Він відтинає …” (15:2а див. 1Ів.2:4,5). „Коли хто перебувати не буде в Мені, той буде відкинений геть, як галузка, і всохне. І громадять їх, і кладуть на огонь, – і згорять” (Ів.15:6). «Пребывать «очищенным» и приносить плод можно, лишь поддерживая живую духовную связь со Христом (лозой). Иуда отпал, и сатана хочет просеять оставшихся учеников, как пшеницу (Лк. 22:31). Слепая самоуспокоенность — опас­ность для проповедника... Отсеченной ветви ничего не оста­ется, кроме как увянуть и умереть... Так апостолы получают  яркое предостережение от самонадеянности. Иисус как лоза будет исполнять обещанное, покуда ветви будут пребывать в живом единении с Ним.

                Приверженцы учения о безусловной безопасности верующих неизменно становятся в тупик, пытаясь ис­толковать Ин. 15:1-6».

            «… в попытке примирить слова Писания со своим богословием Кальвин писал: «По мнению людей, многие пребывают на лозе из тех, кто на самом деле не укоренился в ней». Справедливо, но не по существу. Иисус говорил не о людском мне­нии, но о действительности — о том, как все есть на самом деле, а не как это представляется людям. Необ­ходимо сказать, что любое определение ветвей, кото­рое нельзя поместить в речь Спасителя без того, чтобы не возникало чувства вопиющего несоответствия, не­приемлемо. Немыслимо представить, чтобы Христос сказал: «Я есмь лоза, а все, кто, по мнению людей, пребывает на лозе, хотя на самом деле не укорени­лись, — ветви». Такие произвольные определения ветвей, сколь бы ни были нелепы, тем не менее неиз­бежны, если отрицать, что, по учению Иисуса, истин­ные верующие могут полностью отойти от веры, пере­стать пребывать в Нем и, таким образом, быть отсече­ны, увянуть и в конце концов быть сожжены.

Опять-таки, все, кто понимает «ветви» просто как исповедующих веру, внешне связанных с видимой церковью, должны полагать, что Иисус говорил как о «лозе» не о Себе, но о церкви. Но Иисус говорил не «церковь есть лоза», а «Я есмь лоза». Не говорил Он и о «ветвях церкви», но о ветвях «у Меня». Ко всяко­го рода надуманным и нелепым объяснениям необхо­димо прибегать тем, кто хочет свести важнейшие, проникновенные слова Господа до уровня чего-то не­существенного, настаивая на том, что Он говорил не более чем о внешнем членстве мнимых христиан в ви­димой церкви. Отметим: увянуть может лишь то, что обладало жизнью.

Оставим тщетные попытки заблудших людей примирить Ин.15:1-6 с тем, что они искренне, но ошибочно считают исчерпавущим быблейским учением о спасении и вечной жизни. Признаем единение Лозы и ветвей, чем оно является на самом деле, – живым единением Христа и всех истинных верующих, которые получают от Него жизнь…».

            «Поверим же суровому и одновременно любовному предупреждению Спасителя о том, что мы можем утратить вечную жизнь, перестав пребывать в Том, Кто есть «жизнь наша».

«…Остеригайтесь закрывать глаза на угрозы в Библии и стирать из памяти все пугающие места в Писании, как это склонно делать нынешнее поколение. Одно из двух происходит с ветвью: либо она пребывает на Лозе, либо попадает в огонь. Если мы хатим избегнуть огня, позаботимся о том, чтобы пребывать на Лозе» (Роберт Шенк «Жизнь в Сыне». ст 60,61,62,63).

Прибічники „вічної безпеки”  для підтвердження їхньої доктрини про «невтрату спасіння» дуже часто цитують: 

„Бо кого Він передбачив, тих і призначив, щоб були подібні до образу Сина Його, щоб Він був перворідним поміж багатьма братами. А кого Він призначив, тих і покликав, а кого покликав, тих і виправдав, а кого виправдав, тих і прославив” (Рим.8:29,30).

Наприклад, Ч.Райрі пояснює цей текст так:

„Бог намерен прославить всех тех, кого Он предопределил, призвал и оправдал; если бы кто из тех, кто был предопределён, призван и оправдан, потерял спасение, то число прославленных было бы меньше, чем число оправданных. Но приведенный выше стих утверждает, что число оправданных равно числу прославленных  (Райри Ч., „Основы Богословия”, ст.392)”.

Перед нами ще один приклад того, як кальвіністи перекручують Писання. Головним принципом правильного розуміння Святого Письма є – дотримуватися контексту.  Розглянемо даний текст в контексті Писання.

Ап.Павло пише: що „…всі згрішили, і позбавлені Божої слави” (Рим.3:23).

Коли ж віруючий, ставши членом тіла Христового, народжується згори (1Кор.12:13; Ів.3:3,5), він знову входить в славу Божу.

„Приймайте тому один одного, як і Христос прийняв нас до Божої слави”(Рим.15:7).

На християнах спочиває Дух слави (1 Пет.4:14).

Таким чином християни вже перебувають у славі Божій і вірних ще чекає остаточне прославлення (Рим.8:17,18; Кол.3:4).

Зверніть увагу на послідовність в Рим.8:29,30

в вічності:

       передбачив

       призначив

в часі:

       покликав

       виправдав

       прославив.    

Всі дієслова стоять в минулому часі, про майбутнє тут не говориться.

Бог  в вічності передбачив (наперед бачив) тих людей, які світло полюблять більш, як темряву, вони здатні полюбити Бога, відгукнуться на Його поклик та увірують в Євангелію, і призначив їх, «щоб були подібні до образу Сина Його».  Коли настав час, Бог покликав їх через Євангелію, вони увірували в Ісуса Христа, народилися згори і ввійшли в славу Божу, тобто Господь їх прославив. Тепер вони повинні виконувати своє призначення: «ставати подібними до образу Сина Його», цебто змінюватись, «від слави на славу» (2 Кор.3:18), іти дорогою освячення (1Сол.4:3,7), пильнувати про святість, «без якої ніхто не побачить Господа» (Євр.12:14).

Апостол Павло правдивий вчитель про благодать в цьому ж посланні говорить:

„Отож скажеш: « галузки відломилися, щоб я прищепився». Добре. Вони відломились невірством, а ти тримаєшся вірою; не величайся, але бійся. Бо коли Бог природних галузок не пожалував, то Він і тебе не пожалує! Отже, бач добрість і суворість Божу, – на відпалих суворість, а на тебе добрість Божа, коли перебудеш у добрості, коли ж ні, то й ти будеш відтятий” (Рим.11:19-22).

Гарет Л.Риз коментує:

„ Именно верой приобретается и поддерживается место среди истинного народа Божьего; именно по причине неверия этого места можно лишиться. Этот принцип, как говорит Павел, применим без пристрастия к язычникам также, как и к иудеям. Ветви, которые были привиты, когда стали верующими, будут отсечены, если перестанут быть мужами веры. Вновь мы ясно сформулировали, что положение человека перед Богом условно”. (Гарет Л.Риз. „Критический и экзегетический комментарий к книге апостола Павла Послание к Римлянам”, ст.408). 

Кальвіністи стверджують: якщо ми колись народилися, то ми вже не можемо не бути не народженими. Але Писання нас учить, що можемо вмерти!

„...бо коли живете за тілом, то маєте вмерти, а коли духом умертвляєте тілесні вчинки, то будете жити” (Рим.8:13).

Послання до Євреїв  адресоване християнам («святі брати,– учасники небесного покликання»(Євр.3:1)) має багато застережень і вони не були б  написані, якщо б можливості, або небезпеки відпасти від благодаті не існувало! І все це написано дуже зрозумілими словами. Звернімо увагу на них: „Стережіться, брати, щоб у комусь із вас не було злого серця невірства, що воно відступало б від Бога Живого! Але кожного дня заохочуйте один одного, доки зветься „Сьогодні”, щоб запеклим не став котрий з вас через підступ гріха. Бо ми стали учасниками Христа, коли тільки почате життя ми затримаємо певним аж до кінця”. (Євр.3:12-14).

„Не кидаймо збору свого, як то звичай у деяких, але заохочуймося, і тим більше, скільки більше ви бачите, що зближається день той. Бо як ми грішимо самовільно, одержавши пізнання правди, то вже за гріхи не знаходиться жертви, а страшне якесь сподівання суду та гнів палючий, що має пожерти противників. Хто відкидає Закона Мойсея, такий немилосердно вмирає „ при двох чи трьох свідках”, –скільки ж більшої муки, – додумується? – заслуговує той, хто потоптав Сина Божого, і хто кров заповіту, що нею освячений був, за звичайну вважав, і хто Духа благодаті зневажив! Бо знаємо Того, хто сказав: „Мені помста належить, Я відплачу, говорить Господь”. І ще: „Господь буде судити народа Свого”! Страшна річ – упасти в руки Бога Живого!” (Євр.10:25-31).

Чи завжди ті, хто все таки відпадають, повертаються до Бога перед смертю? Ні! Фактично, це місце Писання говорить нам, що вони можуть досягнути такої межі, звідки повернутися уже не зможуть!

«… а зроблений гріх народжує смерть. Не обманюйтесь, брати мої любі!»(Як.1:15б,16).

«Тому то «опущені руки й коліна знеможені випростуйте»,і «чиніть прості стежки ногам вашим», щоб кульгаве не збочило, але краще виправилось. Пильнуйте про мир зо всіма, і про святість, без якої ніхто не побачить Господа. Дивіться, щоб хто не зостався без Божої благодаті, щоб «не виріс який гіркий корінь і не наробив непокою», і щоб багато – хто не опоганились тим. Щоб не був хто блудник чи безбожник, немов той Ісав, що своє первородство віддав за поживу саму. Бо знаєте ви, що й після, як схотів він успадкувати благословення, відкинутий був, -- не знайшов бо був можливості до покаяння, хоч його зі слізьми шукав.»(Євр.12:12-17).

«Глядіть, не відвертайтесь від того, хто промовляє. Бо як не повтікали вони, що зреклися Того, Хто звіщав на землі, то тим більше ми, якщо ми зрікаємося того, то з неба звіщає»(Євр.12:25).

„А між людом були й неправдиві пророки, як і будуть між вас учителі неправдиві, що впровадять згубні єресі, відречуться від Владики, що викупив їх, і стягнуть на себе самі скору погибіль”. (2Пет.2:1)

Хтось, може, скаже, що вони взагалі ніколи не були спасені. Але ап. Петро говорить: „... відречуться від Владики, що викупив їх...” Як можна висловитись ще зрозуміліше? Тільки віруєчі є викуплені і обмиті кров´ю Христовою (див.1Пет.1:17-19; 2:9,10; Об.1:5,6; Еф.1:5-7; 13,14; 4:30; 1Кор.6:19,20; Рим.8:23), не віруючі – не викуплені, вони залишаються  в своїх гріхах, через те, що не увірували в Євангелію (див.Мр.16:15,16;Ів.3:18,36).

„Бо коли хто втече від нечистоти світу через пізнання Господа й Спасителя Ісуса Христа, а потому знов заплутуються ними та перемагаються, –то останнє буває для них гірше першого. Бо краще було б не пізнати їм дороги праведности, аніж, пізнавши, вернутись назад від переданої їм святої заповіді! Бо їм трапилося за правдивою приказкою:   „Вертається пес до своєї блювотини„, та „Помита свиня йде валятися в калюжу” (2Пет.2:20-22).

В той же час, коли деякі, відійшовши, – жили в гріхах, дійсно повертаються до Бога, Біблія однак, дає нам багато прикладів стосовно тих, хто до Бога не навернувся.

«А« праведний житиме вірою». І: « коли захитається він, то душа Моя його не вподобає»(Євр.10:38).

                                                    Приклади

1. У нас є приклади  ізраїльтян, читаємо в 1Кор.10:1-12, де говориться, що всі вони були визволені із Єгипетського краю з дому рабства і всі розділяли духовні благословення, «Але їх багатьох не вподобав був Бог, бо «понищив Він їх у пустині». А це були приклади нам, щоб ми пожадливі на зле не були, як були пожадливі вони»(5,6). „Тому то, хто думає, ніби стоїть він, нехай стережеться, щоб не впасти!”(12, див. Юд.5-7).

2. На Саула злинув Дух Господній. Бог змінив йому серце на інше, він став іншою людиною (1Сам.10:6,9). Але через непослух «Дух Господній відступився від Саула, а напав на нього дух злий, посланий від Господа» (1Сам.16:14;28:16). В 1Хр.10:13 читаємо: „І помер Саул за своє беззаконня ...”.

3. Ананій і Сапфіра, пізнавши правду, самовільно грішили і за це    померли (Дії 5:1-11). “Бо заплата за гріх – смерть…”(Рим.6:23а).

“Бо як ми грішимо самовільно, одержавши пізнання правди, то вже за гріхи не знаходиться жертви, а страшне якесь сподівання суду та гнів палючий, що має пожерти противників” (Євр.10:26,27).

 

      Коли Павло пише “віддати такого сатані на погибіль тіла, щоб дух спасся Господнього дня!” (1Кор.5:5), “Апостол не говорит, что дух, эта высшая сторона челоческого существа, непременно будет спасён, т.е. войдёт в общение с Божеством и будет блажен. Но во всяком случае для спасения духа то средство, какое избрал Апостол – именно измождение тела, где свил себе гнездо грех , – единственно пригодное..! ” (Толковая Библия или комментарий на все книги Св.Писания Ветхаго и Новаго Завета, комментарий на первое послание Апостола Павла к Коринфянам, ст. 38).Цілком ймовірно, що цей грішник перед смерттю можливо покається і навернеться до Бога, і це буде на спасіння його духа (див. 1Тим.1:19,20; 1Цар. 8:46-51).

4. «Цього наказа я передаю тобі, сину мій, Тимофіє, за тими пророцтвами, що про тебе давніше були щоб ними провадив ти добру війну, маючи віру та добре сумління, якого дехто відкинулися та й розбилися в вірі. Серед них Гіменей та Олександр, яких я передав сатані, щоб навчились вони не зневажати Бога». (1Тим.1:18-20).

5. В 2 Послані Петра 2:15 нам говориться про тих, що „…покинули просту дорогу та й заблудили…”. Зрозуміло, що йшли вони правдивим шляхом, але потім залишили його не дивлячись на те, що Бог був в силі зберегти їх , якщо б вони перебували в Його добрості (Рим.11:22б). Вони не просто заблудили на деякий час, і все ще  були спасені, про них читаємо: „Вони – джерела безводні, хмари, бурею гнані; для них приготований морок темряви!» (2Пет.2:17).

6. „Багато бо хто, що про них я вам часто казав, а тепер  говорю навіть плачучи, поводяться, як вороги хреста Христового. Їхній кінець – то загибіль, шлунок - їхній бог, а слава – в їхньому соромі... Вони думають тільки про земне!” (Флп.3:18,19).

7. «А посіяне на каменистому ґрунті, – це той, хто слухай слово і з радістю зараз приймає його; але кореня в ньому нема, тому він не постійний; коли ж утиск або переслідування настають за слово, то він зараз спокушується».

«А між терен посіяне, – це той, хто слухає слово, але клопоти віку цього  та омана багатства заглушують слово, – і воно зостається без плоду.» (Мт.13:20-22);

8. „А ті, хто хоче багатіти, упадають у спокусу та в сітку, та в численні нерозумні й шкідливі пожадливості, що втручають людей на загладу й загибіль. Бо корень усього лихого – то грошолюбство, якому віддавшись дехто відбились від віри й поклали на себе великі страждання”. (1Тим.6:9,10).

Якщо ми непослушні Богові, живемо в гріхах і догоджуємо тілу, то не залежно від того, яким би славним не було наше минуле, ми не можемо розраховувати, що будемо спасені.

Говорить Господь Бог: „Коли Я скажу справедливому: Буде конче він жити, а він надіявся б  на свою справедливість, та робив би кривду, то вся його справедливість не буде згадана, і за кривду свою, що зробив, він помре! А коли Я скажу до несправедливого: Конче помреш ти, а він навернеться від свого гріха, і робитиме право та справедливість; ... то конче буде він жити, не помре!” (Єз.33:13-15; див.Об.2:5; 3:16).

 «І будеш ти пам’ятати Господа, Бога свого, бо Він Той, що дає тобі силу набути потугу, щоб виконати Свого заповіта, якого присягнув Він батькам твоїм, як дня цього. І станеться, якщо справді забудеш ти Господа, Бога свого, і підеш за іншими богами, і будеш їм служити, і будеш вклонятися їм, то врочисто свідчу вам сьогодні, - ви конче погинете! Як ті люди, що Господь вигубляє з – перед вас, так ви погинете за те, що не будете слухатися Господа, Бога вашого!»(5М.8:18-20).

„А тепер бійтеся Господа й служіть Йому в невинності та в правді, і повідкидайте богів, яким служили ваші батьки на тому боці Річки, та в Єгипті, та й служіть Господеві. А якщо зле в очах ваших служити Господеві, виберіть собі сьогодні, кому будете служити – чи богам, яким служили ваші батьки, що по тому боці Річки, а чи богам аморейським, що ви  сидите в їхньому краї. А Я та дім мій будемо служити Господеві.»(Іс.Нав.24:14,15).

«Коли ви покинете Господа, і будете служити чужим богам, то Він вернеться, і зробить вам зло, і вигубить вас по тому, як робив був добро вам.»  (Іс.Нав.24:20).

«Правосуддям Сіон буде викуплений, а той, хто навернеться в нім, - справедливістю. А знищення грішників та винуватців відбудеться разом, і ті, що покинули Господа будуть понищені»(Іс1:27,28).

«Коли б справедливий відвернувся від своєї справедливости й чинив кривду, і за те помер, то він помре за кривду свою, яку він чинив»(Єз.18:26).

     „І промовив Господь до Мойсея: „Хто згрішив Мені, того витру із книги Своєї ”. (2М.32:33).

 Давид, після того як згрішив з Вірсавією, молиться: „Не відкинь мене від Свого лиця, й не бери Свого Духа Сятого від мене”(Пс.50:13).

„Переможець зодягнеться в білу одежу, а ймення його  Я не змию із книги життя, і ймення його визнаю перед Отцем Своїм і перед Його Анголами”. (Об.3:5).

„… Господь з вами, якщо будете з Ним, і якщо будете Його шукати, дасть вам знайти Себе. А якщо ви залишете Його, – полишить Він вас!” (2Хр.15:2).

„А тепер, сину мій Соломоне, знай Бога, Отця твого і служи Йому всім серцем та всією душею, бо Господь вивідує всі серця та знає всякий витвір думок. Якщо будеш шукати Його, то ти знайдеш Його, а якщо залишиш Його, Він залишить тебе назавжди” (1Хр.28:9);

„А коли терпимо, то будемо разом також царювати. А коли відцураємось, то й Він відцурається нас!” (2Тим.2:12);

«Тому то слово Господа, Бога Ізраїлевого, таке: Говорячи, сказав Я: Дім твій та дім батька твого будуть ходити перед Моїм лицем аж навіки. А тепер слово Господнє: Не буде в Мене такого, бо Я шаную тих, хто шаную Мене, а ті , хто зневажає Мене, будуть зневажені!»(1Сам.2:30, див. Мал.2:8,9).

„Отже, кожного, хто Мене визнає перед людьми, того перед Небесним Отцем Моїм визнаю й Я. Хто ж Мене відцурається перед людьми, того й Я відцураюся перед Небесним Отцем Моїм.” (Мт.10:32,33).

 „ Але ж Я живий, – слава Господня наповнить увесь оцей Край. Тому всі ті люди, що бачили славу Мою та ознаки Мої, що чинив Я в Єгипті та пустині, але випробовували Мене оце десять раз та не слухалися голосу Мого, поправді кажу, – не побачать вони того Краю, що Я заприсяг був їхнім батькам. І всі хто зневажає Мене, не побачать його!” (4М.14:21-23).

„Стережіться, щоб не був серед вас чоловік або жінка, або рід, або плем’я, що серце його сьогодні відвертається від Господа, Бога нашого, щоб піти служити богам цих народів, щоб не був серед вас корінь, що вирощує їдь та полин, щоб не було, що коли він почує слова цього прокляття то поблагословиться в серці своїм, говорячи : Мир буде мені, хоч і ходитиму в сваволі свого серця. Тоді загине і напоєний, і спрагнений. Не захоче Господь простити йому, бо тоді запалиться Господній гнів та лютість Його на цього чоловіка, і буде лежати на ньому все прокляття, написане в цій книзі, і Господь витре ім’я його з-під неба» (5М. 29:17-19).

„А коли праведний ледве спасеться, то безбожний та грішний де зможе з’явитись?” (1Пет.4:18).

Християн Бог визволив рукою сильною, та витягненим раменом «з Єгипту» – з рабства гріха (див.Ів.8:34-36;Кол.1:13), їм ще треба перейти через «пустиню» – світ цей, де «диявол –  ходить, ричучи як лев, що шукає пожерти кого»(1Пет.5:8), де є небезпека відпасти від благодаті, і кінцевою метою нашої земної мандрівки є вхід в «Обіцяний Край» – вічне Царство Господа нашого й Спасителя Ісуса Христа (вхід до Його відпочинку) (2Пет.1:11; Євр.4:9).

 „Через це подобає нам більше вважати на почуте, щоб ми не відпали коли”. (Євр.2:1).

„Отже, біймося, коли зостається обітниця входу до Його відпочинку, щоб не виявилось, що хтось із вас опізнився. Бо Євангелія була звіщана нам, як і тим. Але не принесло пожитку їм слово почуте, бо воно не злучилося  з вірою слухачів»(Євр.4:1,2).

«Отож, попильнуймо війти до того відпочинку, щоб ніхто не потрапив у непослух за прикладом тим.”(Євр.4:11).

 «Бо ми стали учасниками Христа, коли тільки почати життя затримаймо певним аж до кінця»(Євр.3:14).

Ісус Христос сказав: « Бо багато покликаних – та вибраних мало.»(Лук.14:24). Вибрані – це ті, хто будуть Йому вірні до смерті (див.Об.2:10,11;3:5,21; Мт.10:22;25:21-23,34-40;1Кор.4:2;9:24-27).

Невірні розділять долю з лицемірами (див.Мт.24:51; 25:30,41-46; Об.21:8).

                                              ІІІ. Висновок.

Виходячи із цих та інших текстів Святого Письма, можна зробити тільки такий висновок: наука про так звану „стійкість святих”, „невтрату спасіння”, „вічну безпеку”  є небіблійна! Вона побудована на логічному мисленні та частині перекручених текстів вирваних із контексту Писання.

Ісус Христос досить зрозуміло cказав, що спасеться тільки той, хто витерпить і буде вірний до смерті (див.Мт.10:22;Об.2:10). «Переможець зодягнеться в білу одежу, а ймення його Я не змию із книги життя…» (Об.3:5).   «Переможцеві сісти Я дам на Моєму пристолі зо Мною, як і Я преміг був, і з Отцем Своїм сів на престолі Його. Хто має вухо, хай чує, що Дух промовляє Церквам!» (Об.3:20,21).

„Невтрата спасіння” і „вічна безпека” існує тільки в розумах тих людей, які  в цю неправду вірять. Як хтось влучно зауважив – вчення про те, що ми згрішимо і не помремо прозвучало вперше в Еденському саду. Бог сказав: „Напевно помреш”, а сатана сказав: „Ні, не помрете, згрішите і станете ви немов Боги”.

„Не обманюйтеся, – Бог осміяний бути не може. Бо що тільки людина посіє, те саме й пожне! Бо хто сіє для власного тіла свого, той від тіла тління пожне. А хто сіє для духа, той від духа пожне життя вічне”. (Гал.6:7,8).

„Ото, незабаром приходжу, і зо Мною заплата Моя, щоб кожному віддати згідно з ділами його”(Об.22:12).

«тим, хто витривалістю в дбрім ділі шукає слави і чести, і нетління, – життя вічне, а сварливим та тим хто противиться правді, але кориться неправді, – лютість та гнів» (Рим.2:7,8).

„Свідкую я кожному, хто чує слова пророцтва цієї книги: Коли хто до цього додасть що, то накладе на нього Бог кари, що написані в книзі оцій. А коли хто що відійме від слів книги пророцтва цього, то відійме Бог частку його від дерева життя і від міста святого, що написані в книзі оцій” (Об.22:18,19).    Амінь. 

 

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

ВИСНОВОК

 

А.  Кальвінізм учить, що людина спасається не через віру.

„Мы не должны заблуждаться: традиционно кальвинистское мнение гласит, что спасение происходит не верой, и об этом свидетельствуют разные элементы богословия спасения. Когда кальвинисты обращаются к вечности и исследуют замысел Божий, они видят спасение избранных независимо от какого-либо решения человека. Бог, приняв решение, послал Христа во искупление избранных, и только их. Когда в истории человечества приходит время осуществить это искупление на опыте людей, Божий Дух сначала возрождает их таким образом, чтобы Он мог дать им требуемую веру. Конечно, это упрошенное описание, но оно точно…”  (Роберт Е.Пикирилли „Кальвинизм, арминианство и богословие спасения”, ст.283).

«Логику этого полностью способен оценить любой читатель: если Бог безусловно избрал тех, кто спасен, послал Иисуса действенно умереть за них и только за них, и возрождает их, притом что сами они не осознают, что происходит, то есть против их воли, посредством непреодолимой благодати, из этого логически следует, что Он неизбежно пожелает довести до конечного завершения начатую работу. Ибо эта работа по спасению ничем не обусловлена; любые ее элементы, зависящие от каких-либо условий (подобно оправданию верой), обеспечиваются наосновании условий, созданных самим Богом, как часть благословения спасения путем избрания» (Там же ст.229).

Даніель Д.Корнер пише:

„… кальвинизм учит, что возрождение предшествует вере: „Разумеется, видение Царства Божьего – проявление веры, и поэтому вера невозможна без духовного возрождения. Тем самым возрождение должно предшествовать вере. На этом основании можно утверждать, что порядок таков – возрождение, вера, оправдание” (Дениел Д.Корнер „Вечное спасение на условии веры”, ст.48).

Роберт Є.Пікірілі про кальвіністське вчення:

„Рождение свыше – это мгновенная внутренняя работа в человеке. „Влияния Духа отлично от влияния истины, от влияния одного человека на другого и вообще от любого другого влияния. Его энергия действует непосредственно на саму человеческую душу”. Это значит, что Дух Божий действует, не используя даже Слова Божьего. Рождение свыше не требует от человека веры; как замечает Шедд, „мёртвый не может участвовать в своём воскресении” (Роберт Е.Пикирилли „Кальвинизм, арминианство и богословие спасения”, ст.176).

„Рождение свыше не обязательно связано с обращением, хотя обычно они происходят одновременно. Рождение свыше происходит неосознанно, обращение же – сознательно, оно может совпадать с рождением свыше или следовать за ним через некоторый промежуток времени. Рождение свыше не требует участия Слова, обращение – требует ”. (Там же, ст.176).

Як бачимо помиляються кальвіністи, не знавши Писання.

Святе Письмо учить, що для народження згори необхідна віра людини (див. Ів.1:12,13; 3:3,5,14-18; 6:28,29; Мр.6:15,16; Дії.16:30-34; 26:18; Рим.3:28; 5:1,9; 9:30-32; Гал.2:16; 3:5,14,26,27; Дії.2:38,39; Еф.2:8,9; Тит.3:4-7 та ін.)

Гай Д’юті про Августина і Кальвіна:

„Ми навели цитати з праць професора Сіберга, який по-дружньому ставився до Августина і його доктрин, і який сказав, що „там була величезна кількість непослідовностей та внутрішньо суперечливих тенденцій у його вченні. Навіть редактори Августина Блаженного визнали, що він був погано споряджений для інтерпретаторської діяльності”. Августин сформулював закони інтерпретації для своїх опонентів, та сам постійно порушував власні правила при тлумаченні текстів Писання щодо доктрини передпризначення” (Гай Д’юті „Як у слові Моїм позостанетесь... ”, ст.140).

 «Августин повторював серйозну помилку інших упередже­них інтерпретаторів. Він зосереджувався на тих місцях Писан­ня, які підтверджували його позиції, але перекручував або ж просто іґнорував інші місця Біблії, якщо вони були проти ньо­го. Для своїх опонентів він установив закони щодо інших докт­рин, та порушив ті ж самі закони, викладаючи своє вчення про напередпризначенність. Він застерігав інших від небезпеки спотворювати Писання, але сам був винуватий у тому, що постійно перекручував місця Святого Писання щодо напередпризначення. Історики, які були друзями Августина, писали:

Він був слабо готовий для роботи з викладенням. Він не знав івриту, мав убогі знання грецької мови... Це визнане навіть бенедиктинськими видавцями… Його знання етимології є жахливо слабкими.

Була велика кількість непослідовностой та суперечливих тенденцій у його вченнях (для прикладу, наперед-призначеність та церква, … Христос та благодать, благодать та таїнства, пізнання Бога і визначення Бога, віри, любові і т.п.) ». ( Гай Д’юті „Як у слові Моїм позостанетесь... ”, ст.10,11).

Відомий професор історії Церкви Адольф Гарнак з Берліна (1851-1930) у своїй відомій праці „History and Dogma” написав:

„Августин сам собі перечив...” (с.217). Його доктринальні вчення були „в’язкою непослідовностей та вкрай спірних ідей” (с.209). Його доктринальне вчення було „безбожною та нерозумною догмою” (с.217). „Суперечності Августина були величезними” (с.220). „Його вчення було подолане непослідовністю” (с.220). (Гай Д’юті „Як у слові Моїм позостанетесь...”, ст.141).

„…Для Кальвіна Августин був світлом на його шляху…”

„Кальвін знайшов … фатальну легкість того, щоб вичитувати в Писанні саме те, що він хотів там знайти. У Кальвіна був спосіб, за допомогою якого він відірвано тлумачив кожний уривок, котрий суперечив його догматичним уподобанням. Його тлумачення мали „багато недоліків”.

Кальвін ніколи не міг довести те, що спасіння дається без жодних умов, отже він залишив слабенькі натяки на те, що це таємниця, схована в «таємній раді Бога», що це предмет «значної трудності», «дуже заплутаний», і ті хто пхають у це носа, виявляють, що потрапили в «безвихідний лабіринт».

„Кальвін, як і Августин, вивів слушні правила тлумачення своїх суперників щодо інших доктрин, але сам постійно порушував власні правила при тлумаченні текстів Писання, що стосуються передвизначення. І справедливою є вимога, щоб той, хто тлумачить, був також послідовним. Та Августин і Кальвін такими не були” (Гай Д’юті „Як у слові Моїм позостанетесь...”, ст.141, 142).

«Кальвін, як і Августин, був непослідовним та суперечливим у своїх твердженнях. Іноді мені здається, що вони обидва часом опинялися у двох різ­них позиціях щодо цього питання. Я не бачу, щоб хтось з цих досвідчених у точній аналітичній роботі людей міг змалювати чітку та послідовну картину того, що вони розуміють під «напередпризначенням». Навіть, якщо ви не є лінгвістом і експертом-логіком, то вивчаючи їхні праці, аналізуючи їх, ви вияви­те, що опинилися у туманному світі слів.

І навпаки, слова Писання такі прості чіткі, що навіть «пе­ресічна та неосвічена» людина може їх зрозуміти. «Бо коли ти устами своїми визнаватимеш Ісуса за Господа, і будеш ві­рувати в своєму серці, що Бог воскресив Його з мертвих, то спасешся» (Рим. 10:9).

« І хто прагне, хай прийде, і хто хоче, хай воду життя бере дармо!» (06.22:17)

Можливо, Августин та Кальвін зовсім не сподівалися бути звинуваченими своїми опонентами по питанню передпризначення, але їхні вчення були настільки нечіткими та суперечли­вими що, напевне, нікого не можна звинуватити у тому, що він у них заплутався . Апостол Павло сказав: «Бо Бог не є Богом безладу» (1Кор.14:33). Тоді ж хто є автором сьогоднішнього доктринального безладу в християнстві?

Видається дивним, що Кальвін, будучи студентом-юристом, не бачив «великої кількості непослідовностей та суперечливих тенденцій» у теології Августина, якої він дотримувався.

Кальвін, чесний, яким він мав намір бути, заснував фатальний спосіб вичитувань з Писання те, що він бажав знайти там.

«Я не збираюсь цитувати ворогів Кальвіна — тільки істориків, що ставилися до нього прихильно. Англіканський пись­менник і теолог Фаррар визнав, що Кальвін був одним з най­більш поважних інтерпретарів Святого Писання, але він також сказав:

Кальвін підходив так, що пояснював окремо кожний ури­вок, який  відповідав його догматичним розумінням ( Гай Д’юті „Як у слові Моїм позостанетесь...”, ст.13,14).

 «…вам потрібно бути обережними, читаючи праці Кальвіна, бо те, що в нього є в одному місці, відсутнє в іншому. Подібно до Августина, він не послідовний та само суперечливий» (Там же ст.59).

«У Сполучених Штатах та в Англії найбільшим утвердже­ним політичним принципом є те, що «закон означає саме те, що він говорить, і повинен тлумачитись й виконуватись точно так, як він звучить». Цей принцип так само добре підходить для трактування Біблії, як і для тлумачення закону. (The Importance and Value of Proper Bible Study, Torrey, R.A., pp.67-70, Moody Press, 1921)» (Там же ст.166).

«…Якщо б деякі вчителі Біблії «займались законодавством і їм потрібно було б у якомусь суді тлумачити закони таким чином, як вони це роблять із Біблією, їх просто було б вигнано зі сміхом.

Так само Августина і Кальвіна висміяли б за їх вчення про передпризначення» (Там же ст.162).

Гай Д’юті, цитує доктора Ф.В.Фаррара: „Неправильне розуміння Писання повинно бути визнаним однією з найбільших бід християнського світу” (Гай Д’юті „Як у слові Моїм позостанетесь...”, ст.65).
            Б. Небезпека науки про „вічну безпеку”.

            Є різні кальвіністи. Послідовні кальвіністи це ті,  які вірять в усі „п´ять пунктів кальвінізму”. Вони, пише Р.Е. Пікіріллі: « Искренне соглашаются с теми из нас, кто утеверждает: человек жизнь которого явно показывает, что он находится во власти греха, не имеет оснований – даже в рамках учения о неотсупности – быть уверенным в своем спасении» (Роберт Л.Пикирилли „Кальвинизм, арминианство и богословие спасения”, ст.227).

            Але в той же час вони залишають місце для гріха і то гріха тяжкого, і запевняють, що християнин не може відпасти від благодаті.

В Вестмінстерському Визнанні Віри  читаємо:

«І.  Ті, кого Бог прийняв у Своїм улюбленім, дієво покликав і освятив Своїм Духом, не можуть цілковито й остаточно відпасти з стану благодаті, але певно устоять у ній до кінця і осягнуть вічного спасіння.

ІІ. Ця стійкість святих не залежить від їхньої власної свобідної волі, але від незмінної постанови вибору, що витікає з сталої любові Бога Отця на підставі ефективності заслуг і заступництва Ісуса Христа, пробування Духа, Божого насіння в них і природи завіту благодаті, з усього цього постає також певність стійкості і невідкличності.

ІІІ. Не зважаючи на це, вони можуть з причини спокус сатани і світу, через перевагу зіпсуття, що стається в них і в наслідок нехтування засобами свого збереження, упасти в тяжкий гріх, і якийсь час знаходитись в нім. Це накликує на них невдоволення Бога і засмучує Його Святого Духа. Вони гублять якусь міру своєї ласки і утіхи, їх серця каменіють, і совість стає зранена  і ушкоджена: вони скандалізують інших і накликають на себе дочасні кари» («Вестмінстерське Визнання Віри»,  ст.88-91. Переклад М.Фесенка, 1998).

«У правдивих віруючих їх запевнення спасіння може захитатись у різні способи, бути ослабленим і мінливим в наслідок нехтування його плекання і через падіння в якийсь особливий гріх, який ранить совість і засмучує Духа, як також через раптову або сильну спокусу, коли Бог скриває світло лиця Свого і допускає навіть тих, які бояться Його, перебувати в темряві і не мати світла. Все ж вони не є ніколи повністю позбавлені цього спасіння Божого і життя віри, цієї любови Христа і братів, цієї щирості серця і свідомості обов´язку, в наслідок яких через діяння Духа, запевнення спасіння може в належний час ожити, а в даний час, цим же діянням Духа вони стримуються від цілковитої розпуки»  (Там же. ст.95-97).

Біблія ж застерігає:

«Бо як ми грішимо самовільно, одержавши пізнання правди, то вже за гріхи не знаходиться жертви, а страшливе якесь сподівання суду та гнів палючий, що має пожерти противників» (Євр.10:26,27).

Є кальвіністи не послідовні, вони вірять не в усі «п´ять пунктів кальвінізму».

Деніел Д.Корнер пише:

„По мнению некоторых сторонников учения о безусловном спасении, будущие грехи верующего уже получили прощение.

Во-первых, все наши грехи – прошлые, настоящие и будущие – получили прощение, когда вы уверовали в Иисуса. Нет ни одного, который бы Он уже не простил”. „Что может осудить верующего, все прошлые, настоящие и будущие грехи которого прощены? ”

„Божий искупительный план включает спасение как от прошлых грехов, так и от всех, которые возникают после спасения, то есть от грехов, совершенных до рожденья свыше и после него. Таким образом, когда верующий грешит, он всё равно остаётся в безопасности, поскольку его грехи понёс Тот, Кто занял его место и выполнил все требования закона вместо него” (Дениел Д.Корнер „Вечное спасение на условии веры”, ст.101).

„Христианин может заплатить в жизни очень высокую цену за грех, но благодаря совершенному Христом искуплению „у греха нет силы его лишить спасения”. Коль скоро Христос искупил все наши грехи, „мы никак не можем совершить грех, который лишил бы нас спасения… Получив однажды спасение, мы не можем потерять его, ибо любой совершенный нами грех покрыт кровью Христа”. „Грехи подвергают опасности лишь повседневное общение человека с Богом. Они не подвергают опасности его конечного спасения от ада. Грех никогда не может погубить верующего”. (Дениел Д.Корнер „Вечное спасение на условии веры”, ст.100).

Біблія стосовно викупної жертви Ісуса Христа і прощення гріхів  говорить:

„що Його Бог дав у жертву примирення в крові Його через віру, щоб виявити Свою правду через відпущення давніше вчинених гріхів” (Рим.3:25).   

Після народження згори, коли християнин згрішить, то для прощення гріхів, йому необхідно покаятися і визнати свої гріхи .

Апостол Іван пише віруючим:

„Коли ми свої гріхи визнаємо, то Він вірний та правдивий, щоб гріхи нам простити, та очистити нас від неправди всілякої” (1Ів.1:9).

Деніел Д.Корнер коментує:

„Обратите внимание на использование в этом стихе местоимений множественного числа. Апостол Иоанн включал в эту группу и себя, и это свидетельствует о том, что в 1Иоан.1:9  он обращается к верующим, уже получившим первоначальное спасение. Следовательно, о грехе нельзя забывать никогда, как это показано в даном стихе и во многих других местах Нового Завета”.

„Коль скоро в 1Иоан 1:9 показан Божий путь получения прощения после спасения, неисповедание грехов ведёт к отказу в прощении. Такая печальная судьба ждёт христиан, которые полагают, что их будущие грехи прощены ещё до их совершения”. (Дениел Д.Корнер „Вечное спасение на условии веры”, ст.102).

„Помимо этого, согласно учению Кальвина о «неотступности святых» (называемое также учением о «раз и навсегда полученном спасении») служит часто „лицензией на аморальное поведение” под видом благодати. „Возлюбленные! Имея всё усердие писать вам об общем спасении, я почёл за нужное написать вам увещевание – подвизаться за веру, однажды преданную святым. Ибо вкрались некоторые люди, издревле предназначенные к сему осуждению, нечестивые, обращающие благодать Бога нашего в повод к распутству и отвергающие единого Владыку Бога и Господа нашего Иисуса Христа” (Иуды 3-4).  (Дениел Д.Корнер „Вечное спасение на условии веры”, ст.48).

«Ми погоджуємося з наступним твердженням Артура В. Пінка, який є одним із визначних письменників – кальвіністів:

Ми серйозно сумніваємося чи коли небуть в історії християнської ери був такий час, коли була така велика кількість обманених душ в церквах, які насправді вірили, що з їхніми душами все впорядку, коли, насправді гнів Божий перебуває на них.

Багато людей вважають, що вони спасенні, хоч вони ніколи не спасались, але залишилися спасенними. Багато людей, які не є кальвіністами, не вірять у вчення вічного забезпечення, але вони чинять і живуть саме так, ніби вірять. Вони вважають, що мають спасіння, живучи у постійній непокорі умовам цього спасіння» (Гай Д’юті „Як у слові Моїм позостанетесь...”, ст.157).

 

„Всё позволительно”…

„…Павел дважды записал: „Всё мне позволительно, но не всё полезно” (1Кор.6:12; 10:13). В контексте обоих стихов речь идет, прежде всего, о пище. Более того, мы можем быть совершенно уверенными, что правильное истолкование этих стихов никоим образом не противоречит необходимости праведного поведения христианина. Яркий пример иного истолкования нашёл выражение в выступлении Боба Джорджа по национальному радио США: „Вопрос: Может ли чадо Божье употреблять марихуану? Ответ Джорджа: Чадо Божье может делать всё, что ему захочется. Всё позволительно, но не всё полезно. Но суть проблемы не в употреблении марихуаны. Суть проблемы в отвержении истины”.

Чуть позже в этой же программе Боб Джордан заявил: „…Будучи чадом Божьим, я мог бы пойти сегодня и напиться, если бы мне этого захотелось. Если бы это было непозволительно, то речь шла бы о законе, но я просто не считаю это полезным”. Нечто подобное Джордан заявил и в другой радиопередаче: „Павел сказал: „Всё мне позволительно, но не всё полезно”. Позволительно ли заниматься блудом? Да. Полезно ли это? Нет. ” Последняя цитата была ответом молодому человеку из Нью-Йорка, перед которым стояла проблема сексуального греха.

Читатель, если ты будешь вести себя в соответствии с тем, что ты только что прочитал (а эти взгляды распространяются по радио на всей территории Соединенных Штатов), то, согласно Писанию, ты попадешь в ад. „Не обманывайтесь, нечестивцы Царства Божьего не наследуют” (1Кор.6:9). Истина в следующем: нам надо воздерживаться (Деян.15:20,29; 1 Фес.4:3) и убегать от блуда (1Кор.6:18)» (Дениел Д.Корнер „Вечное спасение на условии веры”, ст.156,157).

Розуміння самогубства кальвіністами.

Розуміння самогубства Чарльзом Стенлі:

„В общем, позиция д-ра Стэнли, якобы основанная на Писании, заключается в том, что самоубийство не приводит к потере спасения, но, несомненно, лишает наград на небе, поскольку противоречит Божьему плану в отношении нашей жизни, коль скоро оно не соответствует Божьему плану, его нельзя рассматривать как реальный выбор для верующего. Из этого мы видим, что, по взглядам Стэнли, нераскаявшиеся убийцы (самоубийцы) попадают на небо, если у них какое-то время была спасительная вера во Христа. Тем самым, в соответствии с учением о безусловном спасении, Стэнли заявляет, что духовное состояние человека в самом конце жизни не имеет никакого значения для его судьбы в вечности. В противоположность этому см. Мт.10:22; Евр.3:14; Откр.2:10; Ср.Откр.21:8. Такого рода учением о самоубийстве Стэнли (и иже с ним) вкладывает заряженный пистолет в руки страдающих христиан, лишившихся всякой надежды. В глазах тех, кто попадаются на удочку учения о безусловном спасении, самоубийство выглядит фактически благословением, поскольку прекращает страдания на земле и быстро отправляет их на небо, где нет никаких страданий.

Согласно Библии, нераскаявшихся убийц ждет не небо, а озеро огненное (Откр.21:8; 1Ив.3:15). Не забывайте: невозможно сначала убить себя, а потом покаяться!

Возвращаясь к пониманию Писания Стэнли, отметим его слова: „независимо от ваших дел как чада Божьего, вы получаете прощение. Убийство? Прощено. Воровство? Прощено. Прелюбодеяние? Прощено. Идолопоклонство? Прощено”. … Самые отвратительные среди известных человечеству грехов перестают быть чем-то, чего следует избегать ради получения спасения, так как христианин получает прощение ещё до совершения греха. В другом месте Стэнли говорит: „В ад человек отправляется не потому, что лжёт, обманывает, ворует, насилует, убивает или проявляет неверность”.

Богословские взгляды, согласно которым человек может сделать что-либо, возвращающие его назад в состояние духовной смерти, и тем самым отрицающие Божье предопределение, равнозначны принятию представления, в котором человек занимает место водителя, а Бог просто пассажир.

Если и существует искажение Писания и ложное послание благодати, представляющие собой, по сути, повод к распутству, то такого рода учение – именно этот случай. Это не та Благая Весть, о которой говорит Библия. Это дурная весть для всех, кто принимает её.

Невозможно подсчитать, сколько самоубийств, развалов семей в результате разводов и преступлений произошло под влиянием учения о безусловном спасении, которое продолжает распространяться ” (Дениел Д.Корнер „Вечное спасение на условии веры”, ст.323,324).

Джон Мак-Артур про самогубство:

„Это не только грех, это противозаконно, – сказал он. – Но мы учим, что даже если верующий лишает себя жизни, Господь всё равно принимает его в Свое присутствие» (Дениел Д.Корнер „Вечное спасение на условии веры”, ст. 328).

Девід Бріз про самогубство:

«Вопрос: мой дядя совершыл самоубийство. Попадет ли он на небо?

Ответ: Если ваш дядя знал Иисуса Христа как личного Спасителя, он попадет на небо. Если нет, он останется потерянным. На небо мы отправляемся багодаря не характеру нашей смерти, а жертвенной смерти Иисуса на кресте».

Как и другие проповедники учения о безусловном спасении, Бриз полагает, что конечное духовное состояние человека не имеет никакого значения для  его положения в вечности (Дениел Д.Корнер „Вечное спасение на условии веры”, ст.332).

Ервін Лутцер про самогубство:

«Этим утром у меня на письменном столе появилась записка с известием о самоубийстве рождённого свыше христианина. Он вышел из дома и застрелился, оставив безутешную жену и потерянныйх детей. Причины не ясны, если не считать усталости от эмоцыональных болей, которые он испытывал после совершённого над ним в детсвте насилия. Он любил Христа, но думал, что не может больше терпеть. Разумеется никто кроме Бога, не знает сердца человека. Но я убежден что верившие во Христа находятся сейчас на небе, даже если они умерли с грехом на совести. Даже непокорные овцы забираются с земли на небо» (Там же. Ст.334).

Деніел Д.Корнер коментує:

« Не забывайте, что самоубийство, как и аборт, - просто другое название убийства. Необходимо, однако, уточнить, что самоубийство – это преднамеренное убийство. Кроме того это убийство, в котором человек не может покаяться. В отличие от Давида, совершившего убийство и затем прощённого, самоубийца не имеет возможности покаяться, чтобы получить прощение. Не обманывайтесь: ни один непрощённый убийца не получит вечной жизни и закончит существование в озере огненном: « Всякий, ненавидящий брата своего, есьт человекоубийца; а вы знаете, что  никакой человекоубийца, не имеет жизни вечной, в нём пребывающей» (1Иоан. 3:15). См. также Откр. 21:8. (Дениел Д.Корнер „Вечное спасение на условии веры”, ст.335).

« Некоторые христиане могут испытывать или фактически уже испытывают тяжёлые мучения из-за определённых жызненных обстоятельств. Дьявол исподволь внушает людям мысль решыть все проблемы самоубийством и отправиться на небо. К сожалению, мысли искусителя подкрепляются многими проповедниками учения о безусловном спасении. Но это учение противоречит Писанию, поэтому люди, поддающиеся такому искушению, не попадут на небо, ибо они совершают убийство, не имея возможности покаяться в нём.

Крайне важно твёрдо противостоять этому и другим сатанинским искушениям. Иными словами, ни на единый момент, не принимайте мысль о самоубийстве. Христиане, попадающиеся сатанинскому искушению убийства лишь усиливают свои боли и страдания в вечности, вместо того чтобы избавиться от них» (Там же. ст.336).

 

В. Кальвіністська скороминуща благодать.

Деніель. Д. Корнер пише:

«Как Сперджен или любой другой кальвинист действительно может быть уверенным, что сам попадет на небо? Хотя они говорят и пишут об уверенности в спасении, по сути, это не согласуется с кальвинистским учением. В соответствии с этим богословием, Сперджен и другие кальвинисты вполне могут быть обреченными на погибель с самого начала и получить лишь то, что Кальвин называл мимолетной или эфемерной благодатью: «...Опыт показывает, что предопределенные к погибели иногда испытывают такое же воздействие, как и избранные, и, по их собственному мнению, между ними нет никакого различия. По­этому не должно казаться странным, что, по словам апостола и Самого Христа, им приписывается временная вера. Дело не в том, что они по-настоящему ощущают силу духовной благодати и видят надежный свет веры, но Господь, могущий осудить их и оставить без оправдания, вселяет в их сердца такое чувство благости, которое можно испытать без Духа усыновления... ме­жду избранными Бога и теми, на кого временно снизошла по­степенно исчезающая вера, существует большое сходство... Вместе с тем предназначенные к погибели полагают, что Бог относится к ним благосклонно, поскольку они принимают дар примире­ния, хотя и воспринимаемый смутно и без должного различе­ния; они не причастники той же веры и того же возрождения, что и дети Божьи, но под прикрытием лицемерия они выглядят так, будто разделяют с ними тот же самый принцип веры. Я не отрицаю также, что Бог может освещать их сердца до такой степени... в этом нет ничего несообразного с тем, что Он может придавать некоторым ощущение благодати, которое затем ока­зывается мимолетным» (John Calvin, Institutes of the Christian Religion (Eerdmans Publishing Co., 1989). Book 3. Chapter 2. Section 11).

В свете учения Жана Кальвина, уверинность в спасении, о которой говорят кальвинисты, - просто пустые слова, по скольку, по сути, люди до самого конца жизни не знают избранные они или нет. Возможно, Бог дал им просто мимолётною благодать, в которой они чувствуют себя спасенными, но наделе не являються таковыми. Этим учениям кальвинисты бессовестно изображают Бога, Который не может лгать (Тит.1:2), внушающим ложные чувства людям, чтобы обмануть их» (Дениел Д.Корнер „Вечное спасение на условии веры”, ст.512).

 

Г. Як відноситися до тих, хто проповідує кальвінізм.

„К сожалению, есть люди, для которых учение о безусловном спасении, придающее чувство ложной безопасности и игнорирующие библейские предупреждения, имеют большую ценность и большее значение, чем вечная истина Бога. От свое         й любимой доктрины их не заставят отойти никакие доказательства противоречий внутри учения о безусловном спасении и ущербности истолкований, никакие библейские примеры людей, ставших духовно потерянными, никакие опровержения аргументов. Они до самой могилы будут пытаться защищать это учение» (Дениел Д.Корнер „Вечное спасение на условии веры”, ст.441).

« Такі бо фальшиві апостоли, лукаві робітники, що підроблюються на Христових апостолів. І не дивно, бо сам сатана прикидається ангелом світла! Отож, невелика це річ, якщо й слуги його прикидаються слугами правди. Буде їхній кінець згідно з учинками їхніми! (2Кор.11:13-15).

Сатана дуже хитрий, для поширення  своєї науки „про вічну безпеку” він також використовує вчителів, які навчають інших про необхідність жити святим життям, - від цього кальвінізм стає ще більш небезпечним. Люди слухаючи їхні проповіді, - думають, що ця наука від Бога.

Написано:

„Людини єретика по першім та другім наставленні відрікайся, знавши, що зіпсувся такий та грішить і він сам себе засудив” (Тит.3:10,11).

„Кожен, хто робить переступ та не перебуває в науці Христовій, той Бога не має. А хто пробуває в науці Його, той має і Отця, і Сина. Коли хто приходить до вас, але не приносить науки цієї, не приймайте до дому його, і не вітайте його! Хто бо вітає його, той участь бере в лихих учинках його!” (2Ів.9-11).

 «Благаю ж вас, браття, щоб ви остерігалися тих, хто чинить розділення  й згіршення проти науки, якої ви навчилися, і уникайте їх, бо такі не служать Господеві нашому Ісусу Христу, але власному череву; вони добрими та гарними словами зводять серця простодушних» (Рим.16:17,18).

 

 

 

Д. „Боротись за віру, раз дану святим” (Юд.3).

„Потребность соблюдать эту заповедь необычайно высока, потому, что в наши тёмные дни большое распространение получило учение о раз и навсегда полученном спасении. Оно бесстыдно проповедуется и отстаивается по радио, по телевидению, в интернете, преподавателями и ректорами семинарий и школ, лекторами на конференциях, авторами „христианских” бестселлеров, в примечаниях и толкованиях Библии, пасторами, пресвитерами, дьяконами и преподавателями воскресных школ во всём мире; миссионерами и проповедниками, известными апологетами нашего времени.

Несомненно, с тех пор, как учение о раз и навсегда полученном спасении впервые было высказано змеем (Быт.3:4), оно оказало вредоносное воздействие на миллиарды душ” (Дениел Д.Корнер „Вечное спасение на условии веры”, ст.478).

«Учение о безусловном спасении порождает чувство ложной безопасности: «Что вам надо делать чтобы оставаться спасённым? Ничего! Абсолютно ничего!»; « Он (Бог) никогда не отпускает. Расслабтесь и радуйтесь своему спасению», «Истинно рожденный свыше человек находится в полной безопасности и может быть уверен, что попадёт на небо, как если бы он уже провел там десять тысяч лет».(Там же, ст.443).

Ми знаходимося в стані духовної боротьби з владою темряви (Еф.6:10-18), яка намагається схилити нас до гріха і обманути неправдивими вченнями.

Кальвіністська наука про „вічну безпеку” спрямована на те, щоб приспати пильність християнина. Якщо душа розслаблена, забула про небезпеку, що наш „супротивник – диявол – ходить, ричучи, як лев, що шукає пожерти кого”, то її, звичайно, легше звести. Заповідь про пильність повторюється в Новому Заповіті частіше, як інші.

« Стережіться, щоб вас хто не звів!»- говорить Ісус Христос (Мт.24:4).

„Пильнуйте й моліться, щоб не впасти на спробу...” (Мт.26:41).

„Пильнуйте, стійте у вірі, будьте мужні, будьте міцні”. (1Кор.16:13).

„Тож не будемо спати, як інші, а пильнуймо та будьмо тверезі!” (1Сол.5:6).

„Пильнуйте себе та всієї отари, в якій Святий Дух вас поставив єпископами, щоб пасти Церкву Божу, яку власною кров´ю набув Він. Бо я знаю, що як я відійду, то ввійдуть між вас вовки люті, що отари щадити не будуть... Із вас самих навіть мужі постануть, що будуть казати перекручене, аби тільки учнів тягнути за собою... Тому то пильнуйте...” (Дії 20:28-31).

Апостоли застерігають:  

„Настане бо час, коли здорової науки не будуть триматись, але за своїми пожадливостями виберуть собі вчителів, щоб вони їхні вуха влещували. Вони слух свій від правди відвернуть та до байок нахиляться. Але ти будь пильний у всьому, терпи лихо, виконуй працю благовісника, сповняй свою службу” (2Тим.4:3-5).

 «Та й усі, хто хоче жити побожно у Христі Ісусі, - будуть переслідувані. А люди лихі, та дурисвіти матимуть успіх у злому, зводячи й зведені бувши» (2Тим.3:12,13).

«І багато – хто підуть за пожадливістю їхньою, а через них дорога правдива зневажиться. І в зажерливості вони будуть ловити вас словами облесними. Суд на них віддавна не бариться, а їхня загибіль не дрімає!»(2Пет.2:2,3).

 «А Дух ясно говорить, що від віри відступляться дехто в останні часи, ті, хто слухає духів підступних і наук демонів, хто в лицемірстві говорить неправду і спалив сумління своє»(1Тим.4:1,2).

Кальвінізм, по суті своїй, є наука демонська!

Отож, браття, будемо боротись за віру євангельську (Флп.1:27, 28) і не дамо цій єресі пустити коріння в наших церквах!                                              

                                         

P.S.                        «В посланні про мученичу смерть так говориться: І дивлячись на благодать Христову, вони зневажили всі муки цього світу і викупили себе від вічного покарання за один час (страждань). Тому вогонь жорстоких катів здавався їм холодним. Бо вони бачили в ньому визволення від вічного невгасимого вогню і дивились в майбутнє очима свого серця в очікуванні тих прекрасних речей, які проготовлені тим хто витерпить».

Полікарп (65-155 р.р).

 «Всі, хто стали перед владою і після вияснення не відреклися, але з радістю постраждали, удостоїлися великої честі у Бога і принесли найвищий плід. Тіж, хто вели себе боязливо і сумнівалися в серці своєму, чи варто відректися, чи визнати, і при цьому все ж таки постраждали, принесли набагато менший плід, бо в серці у них була спокуса, і вони роздумували, чи може служитель відректися від Господа. Будьте уважні якщо ви думаєте про такі речі, якщо спокуса залишається у вас в серці, ви загинули…»

 

«Пастир» Герма (ІІ ст.).

«Ми попереджуємо вас про необхідність бути пильними, щоб демони, яких ми осуджуємо, не обманули вас і не відвернули від читання, і розуміння того, що ми говоримо вам. Бо вони прагнуть зробити вас своїми рабами і слугами, то з´явленням у сні, то магічними заклинаннями, і підкоряють собі всіх, хто не чинить їм сильного спротиву заради власного спасіння. Бо Він не приймає не тільки того хто чинить перелюб, але і того, хто бажає його вчинити; Богові відкриті не тільки наші діла, але і наші думки».

Юстин (114-165р.р).

«Це , без сумніву, ті хто наблизившивсь до покаянної віри, після того будують дім на піску, приречений на зруйнування. Не будемо ж дозволяти нікому тішити себе надією, що він бувши прийнятим до «початкової школи», одержав дозвіл грішити».

Тертуліан (біля 160-220р.р).

 

                                            БІБЛІОГРАФІЯ

 

 

Алексеев А.А. Новый Завет на греческом языке с подстрочным переводом на русский язык. Санкт-Петербург: Российское Библейское общество , Санкт-Петербургское отделение, 2002.

 

Біблія. Переклад проф. Івана Огієнка. Київ: Українське Біблійне товариство, 2002.

Вестмінстерське Визнання Віри. Переклад М.Фесенка, 1998.

 

Гай Д’юті. „Як у слові Моїм позостанетесь...” Львів: Українське товариство богословської книги, 2001.

 

Гарет Л.Риз. Критический и экзегетический комментарий к книге Апостола Павла «Послание к Римлянам». Москва: Весть, 2004.

 

Деніел Д.Корнер. „Вечное спасение на условии веры”. Titel Verlag, 2003.

 

Жан Кальвин. „Наставление в христианской вере.”. Том второй. Книга ІІІ Издательство Российского Государственного Гуманитарного Университета, 1998.

 

Коломийцев А. «Бог: кальвинист или арминианин?». Москва: Благовестник, 1997. 

Мэтью Генри. «Толкование на книги Нового Завета» Том 5, 1999

Мэтью Генри. «Толкование на книги Нового Завета» Том 6, 1999

 

Платон Харчлаа, главный редактор. „Толкование четырех Евангелий и Книги Деяний Апостолов”, „РЕИ” и „СМИ”, 1990.

Платон Харчлаа, главный редактор. „Толкование Ветхозаветных книг от книги Исаии по книгу Малахии”, 1996.

Платон Харчлаа, главный редактор. „Толкование Новозаветных посланий и книги Откровения, „РЕИ” и „СМИ”, 1990.

 

Райри Чарльз. Основы Богословия. Москва: Библия для всех, 1997. 

 

Роберт Е. Пикирилли. „Кальвинизм, арминианство и богословие спасения”, Санкт-Петербург : Библия для всех, 2002.

 

Роберт Шенк. „Жизнь в Сыне”, Санкт-Петербург: Библия для всех, 2000.

 

Санников С. „Начатки учения. Избрание и ответственность”, Одесса: Богомыслие, 2003.

 

Стронг, Джеймс. „Библейская Симфония с ключом к еврейским и греческим словам”. Гринвилл, США: Университет Боба Джонса, 1998.

 

Толковая Библия или комментарий на все книги Св.Писания Ветхаго и Новаго Завета. Стокгольм, 1987г.

 

Уильям Баркли. „Толкование Евангелия от Луки”, ВСБ – 1994.

Уильям Баркли. „Толкование Послания к Римлянам”, ВСБ – 1980.

Уильям Баркли. „Толкование Послания к Коринфянам”, ВСБ – 1981.

Уильям Баркли. „Толкование Послания к Евреям”, ВСБ – 1984.

Уильям Баркли. „Толкование Послания Иакова и Петра”, ВСБ – 1985.

 

У.Дж. Сітон. „П’ять пунктів кальвінізму”, Коломия: Коломийська друкарня ім.Шухевича, 1997р.

 

Учебная Библия с комментариями Джона Мак-Артура. Славянское Евангельское общество, 2004.

  .                                                                                                                    

 

 

 

 

 

 

 

Дзвоніть: моб.097-803 1907; 099-075 0723;

                   

 Пишіть:  dovganiuk@gmail.com

„Так говорить Господь Саваот: Не слухайте слів цих пророків, що вам пророкують, - вони роблять безглуздими вас, висловлюють привиди серця свого,

 а не слово з уст Господніх” (Єр.23:16).

 

„Улюблені, - не кожному духові вірте, але випробовуйте духів, чи від Бога вони, бо неправдивих пророків багато з´явилося в світ” (1Ів.4:1).

 

 

П’ятдесятництво і хрищення Духом Святим

 

   Історія виникнення п’ятдесятницького руху.

«Корни пятидесятничества можно проследить до Джона Уэсли и началу методистской церкви, примерно в 1780 г. Уэсли настаивал на важности опыта, который христианин переживает после обращения. Он называл это «совершенной любовью» и под этим имел в виду то, что сейчас называют освящением или вторым благословением. Известный проповедник-евангелист Чарлз Г. Финней (1792-1876 гг.) подхватил мысль Уэсли, слегка ее изменив. Он первым заявил, что «опыт после обращения» –  это то же самое, что «крещение Святым Духом», о котором можно прочитать в Библии. В период гражданской войны акцент методистов на совершенной любви ослабел, и как следствие этого появилось движение святости в попытке вернуть значение забы­тому понятию второго переживания. Однако люди в этом движении с трудом могли определить критерии, по которым человека можно было бы причислить к «святым». Именно тогда появи­лось пятидесятничество. Пятидесятники, как только это движение зародилось, начали учить, что «говорение на языках» - свидетельство того, что человек крещен Святым Духом (пережил освящение Святым Духом после обращения).

Таким образом, пятидесятнические церкви - это основное место, где в начале двадцатого века мы находим акцент на говорении на языках.

Современное движение берет начало на стыке веков. Ричард Г. Сперлинг, баптистский пропо­ведник в Грейт-Смоки-Маунтнс, оставил баптистскую церковь и начал служение независимого проповедника. В 1896 году во время службы, которую он проводил в округе Чероки, Северная Каролина, был отмечен экстатический взрыв «говорения на языках». Именно с этого берет начало Церковь Бога (Кливленд, Теннеси).

        Тем не менее «отцом современного движения пятидесятников» обычно считается Чарлз Ф. Пархем (1873-1929 гг.), основатель Библейского Колледжа в Топеке, Канзас. Осенью 1900 года он призвал своих студентов, их было около 40 человек, к крещению Святым Духом с говорением на языках как доказательством. После нескольких недель упорных попыток одна из студенток, Агнесса Озман, бывшая методистка, связанная с движением святости, в первый день нового 1901 года произнесла несколько слогов на непонятном языке, когда на нее возложили руки. Почему это было так важно для современного пятидесятничества, объясняет один из исто­риков движения Клауд Кендрик.

«Агнесса Озман не первая, кто в наше время говорит на языках, но она первая, кто испытал это особым образом, стремясь получить крещение Святым Духом с на­деждой получить способность говорения на языках. Начиная с этого времени пятидесятники учили, что крещение Святым Духом надо искать и что проявлени­ем его является «говорение на языках». По этим причинам опыт Агнессы Озман можно считать началом «современного пятидесятничества».

Здесь мы постарались показать, что стремление к крещению Святым Духом и говорение на языках как его проявление являются свидетельством его получения. Эти два понятия являются основополагающими в современном движении пятидесятников.

 Пархем затем переехал в Хьюстон и там организовал Библейскую Школу. Одним из его учени­ков стал чернокожий проповедник святости У.

 

Дж.Сеймур, принявший учение Пархема. В 1906 году Сеймура пригласили провести службу в небольшой Церкви Назарянина в Лос-Анджеле­се, но когда он стал проповедовать положения доктрины пятидесятников, то встретил мощное сопротивление со стороны членов церкви Назарянина, и встреча на этом закончилась. Тем не менее, группа баптистов пригласила его на проповедь в свой дом на Северной улице Бонни Бре, 214. 9 апреля 1906 года семь человек получили там «крещение Святым Духом и говорили на языках». Другие люди, привлеченные возгласами восхваления и шумом встречи, начали прихо­дить на службы, и группа пополнилась новыми членами, так что для встреч стали использовать здание бывшей методистской церкви на Азуза стрит, 312. Так началось существование миссии на Азуза стрит, и в течение трех лет там продолжались службы.

Миссия на Азуза стрит стала центром распространения пятидесятничества в Америке и во всем мире. Службы проводили как мужчины, так и женщины, люди получали видения и гово­рили на языках. Люди узнавали об этой интересной миссии, посещали ее и кое-кто, возвратив­шись назад, начинал распространять ее идеи. …В Америке существует свыше100 сект, практикующих глоссолалию(непонятные фразы и звуки), не все пятидесятнические…» (Гарет Л.Риз, Критический и эгзэгетический комментарий к книге Деяния Апостолов, ст.84,85, Москва: Весть, 2006).

     П’ятдесятники учать:

1)    Хрищення Духом Святим треба просити в Бога.

2)    Охрищена Духом Святим людина тільки та, яка говорить на іншій мові. Інші мови є ознакою хрищення Духом Святим.

 Розглянемо науку п´ятдесятників в світлі Слова Божого.

      Насамперед треба звернути увагу на те, що апостоли почали говорити іншими мовами не внаслідок охрищення Духом Святим, а внаслідок сповнення Духом Святим (Дії.2:4; див. Дії.10:44-47;19:6).

(Сповнення Духом Святим – це надання Духом Святим християнинові, в відповідний час, всього необхідного для виконання дорученого служіння.

 

Сповнення Духом Святим не слід ототожнювати з хрищенням Духом Святим. Охрищення Духом Святим в тіло Христове стається один раз в житті, в час охрищення у воді (див. 1Кор.12-13а; Рим.6:3-5а; Гал.3:27; Кол.2:12) і тоді віруючий одержує дара Духа Святого (див. 1Кор.12:13б; Дії. 2:38). Одержання Духа Святого в Біблії також називається «напоєнням Духом Святим» (див. 1Кор.12:13б), або «помазанням Духом Святим»(див. Дії.10:38;Мт. 3:16; Лук. 4:17-18; 2Кор.1:21,22;1Ів.2:20,27 порівн. 1Сам. 16:13). Сповнення ж Святим Духом може відбутися в момент одержання Святого Духа (див. Дії. 2:3,4; 10:44-47; 19:6) і може повторюватись на протязі життя, і служіння християнина (див.Мт.10:19,20;Мр.13:11 порівн. Дії.4:7-13,31;

       Лук.12:11,12;21:14-15 порівн. Дії.6:8-10;

      Дії.7:55;13:9-11).

   Святе Письмо не учить, що сповнення Духом Святим треба просити в Бога.

Умови сповнення Духом Святим:

1) відречення від гріха. Святість і гріх – несумісні(див Еф.4:25-32;5:15-21);

2) зречення самого себе. Зречення себе – це добровільне підкорення своєї волі, волі Божій. Божа воля має стати верховною. Віруючий повинен жити для Христа і бути готовим страждати і померти за Ім’я Господа Ісуса (Мт.16:24,25; Лук.14:26,27,33; Дії.20:24;21:13; Флп.1:29; Рим 12:1,2)). 

П’ятдесятники  учать, що хрищення Духом Святим треба просити в Бога, бо написано: «Отож, коли ви бувши злі, потрапите добрі дари своїм дітям давати, – скільки ж більше Небесний Отець подасть Духа Святого всім тим, хто проситиме в Нього?» (Лук.11:13).

При більш уважному прочитанні стає зрозуміло, що даний текст зовсім не говорить про хрищення Духом Святим. Написано: «…скільки ж більше Небесний Отець подасть Духа Святого всім тим, хто проситиме в Нього?», а не охристить Духом Святим. У Єв. Матвія читаємо: «Тож як ви

бувши злі, потрапите добрі дари своїм дітям давати, – скільки ж більше Отець ваш Небесний подасть добра тим, хто проситиме в Нього!»(Мт.7:11).

Об’єднавши виражені в Лук.11:13 і Мт.7:11 думки можна зробити такий висновок: коли ж люди бувши злі, дають своїм дітям добрі дари, – скільки ж більше Отець Небесний, який є Добрий (Мт.19:17; Лук.18:19), подасть добра тим, хто проситиме в Нього. «…источникомъ всякого истиннаго блага является, конечно, Духъ Святый. Такъ что всё равно будетъ сказать: благо, − или духъ Святый (какъ источникъ блага)». (Толковая Библия, издание преемников А.П.Лопухина, комментарий на Лук. 11:13, ст.197, Стокгольм, 1987).

        Господь Ісус Христос і апостоли не вчили, що треба просити хрищення Духом Святим. На сторінках Біблії ніхто не просив, щоб Бог охристив його Духом Святим.

Ісус Христос звелів апостолам, «...щоб вони не відходили з Єрусалиму, а чекали обітниці Отчої, “ що про неї – казав – ви чули від Мене. Іван бо водою христив, - ви ж охрищені будете Духом Святим через кілька тих днів!” (Дії. 1:4,5).

Як настав день П’ятдесятниці Ісус Христос охристив апостолів Духом Святим в тіло Своє  і Дух Святий зійшов на апостолів у вигляді язиків поділених немов би огненних (див. Дії.2:1-3;1Кор.12:13). “ Усі ж вони сповнились Духом Святим, і почали говорити іншими мовами, як їм Дух промовляти давав ” (Дії. 2:4). (Важливо зрозуміти, що апостоли почали говорити іншими мовами не внаслідок охрищення Духом Святим, а внаслідок сповнення Духом Святим).Такими ж мовами розмовляли: Корнилій, рідня і друзі його (Дії. 10:44-47). Апостол Петро сказав, що « Бог дав однаковий дар їм (Корнилію і всім хто слухав слова в його домі), як і нам (апостолам), що ввірували в Господа Ісуса Христа…»(Дії.11:17). Такими ж мовами розмовляли учні охрищені в Іванове хрищення (Дії 19:6), члени Церкви в Коринті (1Кор 12-14) і апостол Павло (1 Кор. 14:18). Це були іноземні мови (див. Дії. 2:5-12).

 «Выражение «глоссэ лалайн» (единственное число) в греческом тексте Нового Завета означает: говорить на определённом языке. Когда речь идёт о родном языке, то не упоминаеться, что это язык, а только в случае, если приходится говорить на иностранном языке. Множественное число – «глоссаис

лалайн» –означает: говорить на языках, знать иностранные языки. Для читателей греческого Нового Завета первого столетия вообще не было повода для осложнений. Возможность таинственно–мистической интерпретации произнесения непонятных звуков в греческом (оригинальном) тексте вообще отсутствует. (Петер Майер, «Пятидесятническое движение: в прошлом и настоящем – занятие позиции и предупреждение», ст.28).

«При чтении Библии в отношении дара языков становится совершенно ясно, что значение дара языков абсолютно ясно и чётко представлено в Деян.2:6,8,11; что, таким образом, другие места Библии, которые значение дара  языков подробно не рас­сматривают, нужно читать во свете Деян. 2. Так наступает про­яснение!

Новый Завет нигде не допускает положения, что „языки" в Деян. 2 в своём существе отличаются, например, от „языков" в 1Кор. 14.  Между Лукой там и Павлом здесь не указывается никакого различия соотношения дел».

      «Если в этом смысле Библию растолковывать Библией, то получится настоящий дар языка. Этот дар означает данную Святым Духом способность

проповедовать Евангелие на языке другого народа,  которого раньше не знал». (Там же, ст.30-31). (Раджу прочитати в цій же книжці розділи під назвою: «Дар говорения языками: что говорит об этом Библия?», «Говорение языками – большое заблуждение»).

Апостол Павло, в контексті про любов, пише також про ангольські мови:

«Коли я говорю мовами людськими й ангольськими, та любови не маю, - то став я як мідь та дзвінка або бубон гудячий!» (1Кор.13:1). (Переклад І.Огієнка).

«Якби я говорив мовами людськими й ангельськими, але не мав любови, я був би немов мідь бреняча або кимвал звучний» (1Кор.13:1). (Переклад І.Хоменка).

Ангельські мови нам не обіцяні і говорити ангельською мовою є неможливо для людини. Сам апостол Павло не говорив цією небесною мовою. Павло «… до раю був узятий, і чув він слова невимовні, що не можна людині їх висловити». (2Кор. 12:4). Але апостол робить припущення, використовуючи гіперболу «коли», в перекладі І. Хоменка «якби»  людина говорила всіма мовами людськими і навіть ангельськими (мається на увазі найвище красномовство і святість мови), та не мала любові, то це не принесло б їй ніякої користі.

Отже іноземні мови дані були Святим Духом на знак для невіруючих (1Кор. 14:22) з метою подолання невірства, а не ознакою охрищення Духом Святим, як навчають п’ятдесятники. Вони не вірять Слову Божому, що Ісус Христос охрищує віруючих Духом Святим в тіло Своє в час охрищення у воді, а повірили науці

демонів і просять Бога, щоб Він охристив їх Духом Святим, і хочуть ознаки з неба (див. Мр. 8:11,12). Ознаку п’ятдесятники одержують, але не від Бога, бо хто кому вірить, той від нього і одержує. Ознака для них це – набір незрозумілих фраз і звуків, які п´ятдесятники називають мовою, хоча це зовсім не є мова. Такі “мови” відомі в усіх релігіях і окультизмі. Їх мали давні погани, які поклонялись різним богам, ще до приходу Ісуса Христа на землю. В наш час такі “мови” розповсюджені в поганській Африці, також мають їх шамани на півночі.

І.Барчук пише: “Не всім певно відомо, що п’ятдесятницькі прояви були й є в поган, магометан, і євреїв. Згадки про говорячих мовами демонів знаходимо в старогрецького філософа Платона, у староримського поета Віргіля; в описах про моління мусульманських дервішів та єврейських хасідів”.(І.Барчук. “П’ятдесятниця в світі Євангелії” ст. 94. Клівелянд, 1976).

«Во втором столетии восстал некто Монтан, бывший языческий жрец из Фригии, обращенный в христианство. Он и его последователи говорили непонятными языками, утверждая, что это исполнение пророчества пророка Иоиля, о котором Ап.Петр говорил в день Пятидесятницы. Глоссолалию (непонятные фрази и звуки), которой Монтан владел до обращения, будучи жрецом, он применил в христианстве…».

«И, несмотря на то, что эта пагубная ересь в 235 году была осуждена синодом в Иконии, а потом в 381 году Константинопольским собором,

она все же просуществовала до пятого столетия, пока угасла окончательно». (В.А.Слободяник. «Очерки по истории пятидесятничества», ст.12. ИБС ВСО ЕХБ,2000).

«К изложенному полезно привести еще одно сведение, извлеченное из энциклопедии: «Пифия – пифийская жрица – жрица – прорицательница в храме древнегреческого языческого бога Аполлона в Дельфах.

Пифия после предварительных обрядов «очищения» садилась на треножник над расщелиной «святой скалы», вдыхая  исходившие из расщелины испарения, приходила в состояние экстаза и произносила чаще всего бессвязные  слова, которые облекались дельфийскими жрецами в форму прорицаний бога Аполлона». (В.А.Слободяник. «Очерки по истории  пятидесятничества», ст.8).

«Как известно, в буддизме говорение языками и пророчества среди лам (священнослужителей этой религии) – явление вполне обычное, а буддизм, как языческая религия, возник на несколько столетий раньше Рождества Христова».   «Так обстояло и обстоит дело с глоссолалией у язычников, где она

считается вдохновением или языком их богов, которым они поклоняются и слепо служат. Но кроме перечисленных языков среди буддистов, мусульман и еврейских хасидов, глоссолалия успешно приживается у духоборов, хлыстов, прыгунов, мормонов и пятидесятников всех разновидностей. А с возникновением на Западе харизматического движения, глоссолалия перешагнула рамки буквально всех деноминаций. Она проникает в места, которые не предполагали и не ожидали этого.

В последнее время глоссолалия уже появляется даже в среде православных и у некоторых членов из ЕХБ. Одним словом, эта черная туча не обходит никого, и никакие разновидности в вероучениях и пониманиях, никакое различие в духовной жизни ей не помеха».

«Считается, что в Сан-Паулу (столица Бразилии) около 20 процентов жителей являются сторонниками спиритизма. Спириты также упражняются в глоссолалиях, и это роднит их с пятидесятниками.

Но еще более того! В Сан-Франциско, в США, есть так называемая «церковь сатаны», в которой ее участники молятся и служат непосредственно, вполне сознательно, сатане! И по свидетельству А.Н.Пятохи – председателя западного Союза баптистов Канады, в этом болоте процветает глоссолалия (непонятные фразы и звуки), пророчество и исцеление от болезней! С чем это сравнимо?

 Вот как эта черная туча не обходит никого, кто ее принимает; конечно, кроме тех, кто ее обходит, понимая ей цену» (Там же ст.9,10).

«Что касается современной эпохи, то когда говорят о пророчествах и говорении на языках, обыч­но ссылаются на преследуемых французских гугенотов, называемых маленькими пророками из Севенн - детей, делящихся дарами (Dalton, "Tongues Like as of Fire", pp. 15ff). Проявления наблюдались также среди янсеитов и трясунов. Утверждается, что основательница секты трясунов мать Анна Ли свидетельствовала на 72 разных языках перед группой англиканских священников, известных своими познаниями в области лингвистики.  С «глоссолалией» были связаны и некоторые эмоциональные явления среди ранних методистов и квакеров. Девятнадцатый век был относительно спокойным, когда на «говорение на языках» претендовали только ирвингиане и мормоны. А затем наступил взрыв XX века.

В конечном счете, из истории видно, что явления, подобные нынешнему движению говорения на языках, не ограничиваются религиозными группами. Зилбург ("A History of Medical Psychology") указал на существование таких же явлений в светских группах, особенно в средне­вековье, когда процветали демонические суеверия. Более того, Линтон ("Culture and Mental Disorders") показал, что такие явления часто наблюдаются в светских группах и сегодня, хотя мы неохотно это признаем».

«Другое важное наблюдение исходит от антропологов. У них накоплено достаточно информации, что в периоды общественных неурядиц в примитивных племенах внезапно развиваются новые движения, появляется новый вождь, подлинность которого удостоверяется «говорения­ми», исцелениями, чудесами и знамениями.

В Африке и Меланезии такие явления отмечались неоднократно (P.Worsley, "The Trumpet Shall Sound: A Study of Cargo" Cults in Melanesia"). Подобные вещи происходят в примитивных племенах, известны в европейской истории, религиозной и светской, и распространены в со­временной Америке (Festinger, Riecken and Shecter, "When Prophecy Fails")». ( Гарет Л.Риз, Критический и эгзэгетический комментарий к книге Деяния Апостолов, ст.100,101).

«Возникновение неопятидесятнического, или харизматического движения связано с событием 1960 года в большой епископальной церкви в Ван Нуне (Калифорния), когда пастор Деннис Беннетт сообщил своему собранию, что он говорил языками. Событие было подхвачено прессой и опубликовано по всей Америке. С этого момента движение распространилось на большинство

деноминаций и на свободные организации протестантских христиан; с 1967

года на римско-католическую, а с 1971 года – на греко-православную церковь». («Петер Майер. «Пятидесятническое движение: в прошлом и настоящем – занятие позиции и предупреждение», ст.7).

«Сами католики объясняют, что такие проявления, как говорение языками, пророчества и исцеление, идут рука об руку с возрождением таинства причастия и более усиленного поклонении Марии. Дух правды здесь не может действовать». Один наш знакомый рассказал о феноменальном харизматическом случае в римско-католическом кругу. Впоследствии выяснилось, что эти люди были «одарены, но не рождены» свыше! (Там же ст. 9).

Так буває з тими кого обманув сатана. Все це свідчить, що так звані “мови”, які є в п’ятдесятників, харизматів та ін. мають поганське, демонське походження і не мають нічого спільного з Євангелією Ісуса Христа.

В книзі “Дії апостолів” тільки три, невеликі вище перечисленні групи людей,  коли на них зійшов Дух Святий розмовляли іноземними мовами, щоб подолати невірство (Дії. 2:3-12; 10:44-47; 19:1-6; 1Кор.14:22).

В той же час багато інших людей, котрі увірували в Євангелію й охристилися, а значить були охрищені Духом Святим в тіло Христове і одержали дара Духа Святого, – не розмовляли мовами в час охрищення, бо не було потреби.

Це: три тисячі євреїв – Дії.2:41;та ін. Дії.2:47;

-         п’ять тисяч євреїв – Дії.4:4;

-         безліч чоловіків і жінок – Дії.5:14; див. Дії6:7;

-         етіопський вельможа – Дії. 8:36-39;

-         апостол Павло – Дії.9:17-19; 22:12-16;

-         велике число греків – Дії.11:20-23;

-         погани в Антіохії – Дії.13:48;

-         Лідія з домом своїм – Дії.16: 14, 15;

-         сторож в’язничний з домом своїм – Дії.16:30-34;

-         безліч гелленів та немало жінок в Солуні – Дії.17:4;

-         жителі Верії – Дії.17:12;

-         деякі люди в Атенах – Дії.17:34;

-         Крисп з домом своїм та багато коринтян – Дії.18:8;

  Зверніть увагу на наступне.

Апостол Павло пише до Церкви в Коринті: “Бо ми всі одним Духом охрищені в тіло одне, - чи то юдеї, чи геллени, чи раби, чи то вільні, - і всі ми напоєні Духом одним” (1Кор.12:13).

Даний текст говорить, що всі християни, чи то юдеї, чи геллени є охрищені Духом Святим в тіло Христове, що воно – Церква (Кол.1:24). Тільки через охрищення Духом Святим можна стати членом  тіла Христового і одержати Духа Святого. Але, говорить апостол, не всі ті, хто охрищені Духом Святим в тіло Христове, - мовами розмовляють (див. 1 Кор. 12:30).

В Євангелії Марка 16:17-18 перечислені ознаки, які будуть супроводити тих, хто ввірує, але не написано, що кожного вони будуть супроводити і в усі часи, бо Дух Святий роздає дари як Він хоче (1Кор.12:11 див. 1Кор.12:18-20;27-31). (Духовний дар – це «виявлення Духа на користь» (1Кор. 12:7), щоб збагачуватись через нього на збудування Церкви!(1Кор.14:12)).

      Отже помиляються п’ятдесятники говорячи, що охрищення Духом Святим обов’язково повинно супроводжуватися ознакою інших мов. Чи не тому вони помиляються, що не знають “ані Писання, ані Божої сили” (Мр. 12:24).

      Біблія не учить, що говоріння іноземними мовами є ознакою охрищення Духом Святим. Апостол Павло підкреслює дуже зрозуміло, що говоріння мовами є знаком для невіруючих (1 Кор. 14:22) і має смисл лише тоді, коли є невіруючі. Чи це невіруючі іноземці в Єрусалимі, які чують проповідь Євангелії на їхній власній мові (Дії 2:6-12), чи це невіруючі християни  із євреїв, які не вірили, що Бог приймає поган (Дії 11: 15-18),чи це учні охрищені в Іванове хрищення, які “навіть не чули чи є Дух Святий!” (Дії 19:1-7).

Біблія учить, що хрищення Духом Святим це не переживання, яке треба шукати, а реальність, яка стається в час охрищення у воді, в яку необхідно повірити.

Ознаку, яку одержують п’ятдесятники,  харизмати та ін. є в кращому

випадку ознакою демонічного впливу. «Це просто жах, щоб опуститися до такої несвідомості, щоб лепетати язиком невідомо що й це приписувати Святому Духові! Це ж зневага на Святого Духа! (І.Барчук. «П´ятдесятниця в світлі Євангелії», ст.26). Подумайте, п´ятдесятники, що ви говорите і в що ви вірите. У вас на першому місці стоїть не Слово Боже, а відчуття, переживання, видіння і різні небіблійні пророцтва.

За наукою п´ятдесятників, в них є такі члени Церкви, яким Бог простив гріхи, дарував Духа Святого, але не охристив Духом Святим, бо вони не говорять «мовами».

Виникає запитання: То як же вони стали членами тіла Христового, що воно – Церква (Кол.1:24) і одержали Духа Святого, якщо вони не охрищені Духом Святим в тіло Христове?

Це є ще одним свідченням про нерозуміння Писання п´ятдесятниками.

В Святому Письмі ми не знаходимо, щоб хтось із християн кричав або трясся під час молитви, як це є в зібраннях п’ятдесятників. Подібно біснувалися хіба що пророки Ваала (див. 1 Цар. 18:25-29). Після молитви перших християн затряслося місце, де зібрались вони (див.Дії 4:31), а не учні Ісуса Христа. Про духів, які трясуть людьми читаємо в Мр.1:26; 9:20-26; Лук.9:39-42. Це трясіння характерне саме для духів нечистих. Дух Святий цього не робить. Подібне до того, що відбувалось і відбувається в поганстві та

окультизмі, проходить тепер на служіннях п´ятдесятників, харизматів та ін. .

“Бог не є Богом безладу, але миру” (1 Кор. 14:33), і християнські служіння повинні проходити “добропристойно і статечно! ” (1 Кор. 14:40).

І.С.Проханов в 1924р. написав:

«Если же где-либо явятся люди, которые будут устраивать собрание, в которых люди с неестественно возбужденными лицами, закатыванием глаз, сопением, трясением, с разными криками будут говорить несвязные речи со зловещими предсказаниями, то совершен­но ясно нужно понимать, что эти пророчества не от Духа Святого». («Позиция (Сборник статей)», ст. 41. ИБС ВСО ЕХБ, 2001).

Із Берлінської декларації 1909р.:

“Так называемое пятидестническое движение пришло не сверху, а снизу. Это движение переплетено многими спиритическими явлениями. В нем действуют демоны, которые, водимые хитростью сатаны, смешивают ложь с правдой, чтобы ввести детей Божиих в заблуждение. Во многих случаях так называемые «духовно одаренные» показали себя впоследствии одержимыми». (Петер Майер. «Пятидесятническое движение: в прошлом и настоящем – занятие позиции и предупреждение», ст.8).

Может ли Святой Дух, Который является Духом правды, быть инициатором движения, учение которого так противоречит Писанию и практика которого вызывает столько дискуссий и неразберихи? Мы отвечаем – нет! (Там же ст.56).

П´ятдесятників на Україні і в Росії раніше називали «трясунами».

І.С. Проханов 1924р.:

«Русские последователи этого учения, по примеру американцев, стали называть себя «пятидесятниками». В народе же русском ввиду их выдающейся черты – трясения – они получили название «трясунов».

При внимательном рассмотрении, в этом учении нет ничего нового для России. Уже издавна в России существовали хлыстовство, прыгунство, духоборы и т.п. секты, проявляющие себя в таких же неистовых действиях, в связи с учением о пророчествах, иных языках и т.п.» («Позиция (Сборник статей)», ст. 17,18).

С.В. Бєлоусов 1925р.:

«Трясуны именуют себя пятидесятниками, но мы умышленно не употребляем это наименование ибо оно совершенно к ним не подходит, ибо это чистое хлыстовство». (Там же ст.154).

Отже, “ … не кожному духові вірте, але випробовуйте духів, чи від Бога вони, бо неправдивих пророків багато з´явилося в світ” (1Ів.4:1).

 

 

 

 

 

2012 р.                                                                                                                     Дмитро  Довганюк

                                                                                                                       Дзвоніть: моб.097-8031907; 099-075 0723

                                                                                                                                          05                                                                                                 

                                                                                                                      Пишіть:  dovganiuk@gmail.com                                                                                                                                                                                                                                                

 

 

Ті, які стверджують, що Бог прощає гріхи і народження згори стається в час молитви покаяння , наводять такі тексти:

1)                                       «Коли ми свої гріхи визнаємо, то Він вірний та праведний, щоб гріхи нам простити, та очистити нас від неправди всілякої» (1Ів.1:9).

Відповідь. Апостол пише до членів Церкви, які вже спасені і будучи християнами грішать. Він каже, що Бог прощає гріхи християнам тоді, коли вони каються і визнають свої гріхи.(Покаяння – означає відвернення людини від гріха і бажання відновити свої відносини з Богом (див. 2Кор.7:9,10). Визнання гріхів – це плід покаяння.). Визнання гріхів властиве правдивим християнам і Бог очищує їх від усякої неправди (порівн. Пс.31(32):3-5; Пр.28:13). Зверніть увагу на використання в цьому тексті займенників множини («ми», «нам», «нас»), апостол Іван також включав в цю групу і себе. Про невіруючих, та про народження згори тут не говориться.

2)                      «Ось Я стою  під дверима та стукаю: коли хто почує Мій голос і двері відчинить, Я до нього ввійду, і буду вечеряти з ним, а він зо Мною» (Об. 3:20).

Відповідь. В цьому тексті Ісус Христос звертається також до християн, а не до невіруючих. До Ангола (пресвітера) Церкви в Лаодикії. (Об.3:14).

“Кого Я люблю, тому докоряю і караю того. Будь же ревний і покайся!» (Об.3:19). Потім іде Об.3:20. І в Об.3:22 читаємо: «Хто має вухо, хай чує, що Дух промовляє Церквам”. Зауважте, Дух промовляє Церквам, а не

поганам, що хто є «літеплий, і ні гарячий, ані холодний» (Об.3:16), то потрібно покаятися і тоді Бог простить гріхи (Об.3:19-20). Про народження згори тут також не говориться.

         3)                 “ І сказав Він до них: “ Так написано є , і так потрібно було              постраждати  Христові , і воскреснути з мертвих  третього дня, і щоб у Ймення Його проповідувалось  покаяння , і прощення гріхів між народів усіх, від  Єрусалиму почавши”( Лук.24:46,47).                              

Відповідь. В Ім’я Ісуса Христа зараз проповідується покаяння і прощення гріхів. Це означає, що і покаяння, і прощення гріхів є дар Божий (див. Дії.5:31; 11:18; 2Тим.2:25), який ми маємо завдяки смерті і восресення Ісуса Христа. Даний текст не говорить про те, що в час покаяння людина народжується від Бога.

            4)                   «Покайтеся та наверніться, щоб Він змилувався над                                    вашими гріхами». (Дії 3:19).

Відповідь. Потрібно не тільки покаятися, але після покаяння навернутися до Бога  і повірити Йому (див.Дії 20:21; 26:18,20), що для прощення гріхів і одержання Духа Святого необхідно увірувати в Євангелію й охриститися. Це говорить той же апостол Петро, який сказав те, що і раніше в Дії. 2:38,39 тільки іншими словами. Писання не суперечить собі!

            5)                  «… Отож, і поганам Бог дав покаяння в життя!»(Дії.11:18).

Відповідь. Цей текст говорить, що настав час спасіння поган. Вони «того часу були без Христа, відлучені від громади ізраїльської, і чужі заповітам обітниці, не мавши надії й без Бога на світі» (Еф.2:12), а тепер Бог відкрив їм двері віри (див. Дії.14:27). Даний текст (Дії.11:18) не говорить про те, що в час покаяння людина народжується згори.

6)            «У Ньому й ви, як почули були слово істини, Євангелію     спасіння свого, та в Нього й увірували, запечатані стали    

              Святим Духом обітниці “ (Еф.1:13).

   Відповідь.      Запечатані Святим Духом в кому?

   «У Ньому» (Ісусі Христі).

   Запечатані стали коли?

   Тоді коли “почули були слово істини, Євангелію спасіння свого  та в Нього й    увірували...” А не тоді коли покаялися, як навчає багато протестантів.

Увірувати в Ісуса Христа – означає: повірити слову Його, що Він є Христос, Син Божий, Спаситель світу (Ів.4:42,1Ів.4:14), що для прощення гріхів і одержання дара Духа Святого необхідно покаятися, увірувати в Євангелію й охриститися (Мр. 1:15; 16:15,16; Дії.2:38,39; 22:16 та ін.). Віруючого охрищують  зі словами: охрищується (ім’я) в Ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа (Мт. 28:19).  В духовному світі Ісус Христос Духом Святим охрищує його в тіло Своє (Рим.6:3-7; 1Кор.12:13а;Гал.3:27;Кол.2:12,13) і тоді віруючий, з’єднавшись з Христом, приймає дара Духа Святого (Дії.2:38;1Кор.12:13б). Присутність Святого Духа в тілі людини є печаттю, або свідченням того, що ця людина є власністю Божою, вона викуплена, звільнена від гріха і усиновлена (див.1Пет.2:9;1Кор.6:19,20;  2Кор.1:21,22; 5:5; Еф.4:30).

7)           Є розповсюджена думка про те, що Іван Христитель, побачивши
«багатьох фарисеїв та саддукеїв, що приходять на хрищення», не христив їх, а тільки сказав «…учиніть гідний плід покаяння!» (Мт.3:7-8). І лише після того, як вони будуть мати плід покаяння, – будуть охрищені.

Відповідь. Якщо прочитати Мт.3:11 –  Христитель говорить: «Я хрищу вас водою на покаяння...». Як можна після цього говорити, що Іван Христитель не охрищував їх? Він готував дорогу для Господа і “проповідував хрищення на покаяння – для прощення  гріхів”  (Мр.1:2-4; див.Дії.19:4).  Покаятися – це означало охриститися на покаяння і визнати гріхи свої (Мт.3:6). Після цього, як наслідок, повинен бути гідний плід покаяння. Тому Іван Христитель говорив фарисеям та саддукеям, що приходили на хрищення: «Роде зміїний, – хто вас напоумив утікати від гніву майбутнього? Отож, – учиніть гідний плід покаяння!» (Мт.3:7,8). «Я хрищу вас водою на покаяння…» (Мт.3:11), але, щоб це не було тільки зовнішнє, формальне покаяння, вам потрібно після хрищення на покаяння, принести достойний плід покаяння. «Бо вже до коріння дерев і сокира прикладена: кожне ж дерево, що доброго плоду не родить, буде зрубане та й в огонь буде вкинене» (Мт. 3:10).

В час Нового Заповіту, всім охрищеним в Іванове хрищення, необхідно було вірити в Євангелію й христитися в Ім’я Господа Ісуса для прощення гріхів і одержання Духа Святого (див. Дії 2:38; 19:1-7). Апостол Павло спитав учнів, охрищених  в Іванове хрищення:     “ Чи ви Духа Святого одержали, як увірували?” А вони відказали йому :” Та ми навіть не чули, чи є Дух Святий!” (Дії. 19:2). Зверніть увагу на наступне запитання Павла.                                                                         

 “І він запитав : “ Тож у що ви христились?” ( 3 ).

Павло явно  пов’язує хрищення з одержанням  Духа  Святого. І сама побудова його запитань свідчить, що апостол розуміє хрищення як частину віри в Ісуса Христа. Він запитує учнів:  “ Чи ви Духа Святого одержали, як увірували?” і тут же задає питання про хрищення: “ Тож у що ви христились?”

8)      Існує кілька тлумачень слів Ісуса Христа стосовно народження «з води й Духа» (Ів.3:5).    1) «Вода» є символом фізичного народження, а «Дух» - народження згори.  (В даному тексті Ісус Христос говорить про одне народження «згори»(Ів.3:3), «з води й Духа», а не про два народження).   2) «Вода» - це символ Духа Святого (пор. Ів.7:37-39).  (Такий погляд не бере до уваги те , що коли замість слова «вода» поставити «Дух», то тоді виходить тавтологія: «коли хто не родиться з Духа й Духа».   3) Під «водою» тут розуміється Слово Боже (пор. Еф.5:26).  (Цей погляд неправильно тлумачить текст Еф.5:26 де написано:  «щоб її освятити, очистивши водяним купелем у слові» (див. пояснення до Еф.5:26 на ст.19). Якщо замість слів «водяний купіль» поставити «Слово Боже», то виходить також тавтологія: «очистивши Словом Божим у слові»).

Є і інші тлумачення, але коли розглянути  Ів.3:5 в контексті Нового Заповіту, то єдине правильне пояснення буде таке: «вода» – це вода хрищення в Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа (див. пояснення до Ів.3:5 на ст. 5,6). «…в пользу такой интерпретации можно привести столь серьёзный довод, что такое истолкование является преобладающим на протяжении всей истории христианства. (Джек Котрелл, Крещение, ст.29).

9)      Ті, які вважають, що гріхи прощаються в час молитви покаяння стверджують, що і апостол Павло не вважав охрищення у воді необхідною умовою  для прощення  гріхів тому що він написав: «Бо Христос не послав мене, щоб христити, а звіщати Євангелію...» ( 1Кор.1:17).

Відповідь. В цьому тексті (1Кор.1:17) апостол Павло не применшує значення хрищення, а тільки говорить, що його завдання – звіщати Євангелію. Євангелія це Добра Новина  про спасіння в Ісусі Христі. Щоб бути в Ісусі Христі, необхідно охриститися (див.Рим.6:3-7). Спаситель говорить: «Ідіть по цілому світові, та всьому створінню Євангелію проповідуйте! Хто увірує й охриститься,– буде спасений ...» (Мр. 16:15,16).

Павло пише: ” Бо ви всі , що в Христа охристилися, у Христа зодягнулися!” (Гал.3:27).

Апостол Павло і Новий Заповіт ясно учить, що хрищення є необхідною умовою для спасіння і воно спасає воскресенням Ісуса Христа (див.Дії.2:38,39; 22:16; Кол.2:12,13; Тит.3:5;1Пет.3:21). Справа звіщення Євангелії набагато важча, ніж охрищувати вже підготовлених до хрищення людей. «Новый Завет не придаёт особого значения человеку, который помогает совершить крещение. Акцент всегда делается на реакции веры крещаемого и на Божием действии. Павел в первом послании к Коринфянам 1:13-17 не обесценивает само крещение, но значение того человека, кто крестит. Проповедь Евангелия, которая в результате приводит к крещению, намного важнее, чем человек, который помогает верующему принять крещение. Павел, как и совремённые миссионеры, признаёт потенциальную опасность привязанности к выдающемуся проповеднику или церковному лидеру. Хотя Евангелие от Иоанна 4:1-2 имеет отношение к служению Иисуса, но его можно применить и к этой ситуации. Иисус воспитал и крестил больше учеников чем Иоанн, хотя Сам Иисус не проводил крещения. Это делали Его ученики. То, что было сделано Его учениками, было сделано Самим Иисусом. Человек, совершавший крещение, не был важным звеном, важним был тот факт, что это было сделано, и важна была цель, побуждавшая к совершению этого действия». (Эверет Фергюсон, Церковь Христа. Библейськая экклезиология в наши дни, ст.228).

10)      «Говорю вам, що так само на небі радітимуть більш за одного

                      грішника, що кається...» (Лук. 15:7).             

                      “ Так само, кажу вам, радість буває в Божих Анголів за одного

                    грішника, який кається” ( Лук.15:10).                                                       

    Відповідь. Причина радості на небі і Анголів та, що грішник відвернувся від своєї блудної дороги і покаявся. Але не написано, що він родився з води й Духа і йому простилися гріхи. Коли ж він, повіривши в Євангелію, охрищується, Бог прощає йому гріхи, відроджує, визволяє  його із влади темряви і переставляє до Царства Свого улюбленого Сина. Із раба гріха, він стає сином Всевишнього. 

11)              Одному із розп’ятих злочинців Спаситель простив гріхи,

                    промовивши: « Поправді кажу тобі: ти будеш зо Мною сьогодні в раю!» (Лук.23:43).

Відповідь. В той час, коли Син Божий простив злочинцеві гріхи, Старий Заповіт ще був в силі. Христос сказав: „Не подумайте, ніби Я руйнувати Закон чи Пророків прийшов – Я не руйнувати прийшов, але виконати. Поправді ж кажу вам: доки небо й земля не минеться, – ані йота єдина, ані жаден значок із Закону не минеться, аж поки не збудеться все» (Мт.5:17,18).

 Апостол Павло пише: “Як настало ж виповнення часу, Бог послав Сина Свого, що родився від жони, та став під Законом , щоб викупити підзаконних, щоб усиновлення ми прийняли” (Гал.4:4,5).

Ісус Христос бувши на землі мав владу прощати гріхи (Мт.9:6; Лук.5:24). Він також простив гріхи розслабленому (Мт.9:2-8; Лук.5:18-20), грішниці (Лук.7:47-50). Але все це було під Законом, це був час Старого Заповіту. Син Божий ще не помер був за наші гріхи і ще не воскрес був для виправдання нашого (Євр.9:16,17). Ще не казав до апостолів: “Ідіть по цілому світові, та всьому створінню Євангелію проповідуйте! Хто увірує й охриститься,- буде спасений, а хто не ввірує - засуджений буде” (Мр.16:15-16).

     Коли ж настав час Нового Заповіту, апостол Петро, сповнений Духом Святим на запитання євреїв: «Що ж ми маємо робити мужі-браття?», промовив: «Покайтеся, і нехай же охриститься кожен із вас у ім’я Ісуса Христа на відпущення ваших гріхів, - і дара Духа Святого ви приймете! Бо для вас ця обітниця, і для ваших дітей, і для всіх, що далеко знаходяться, кого б тільки покликав Господь, Бог наш” (Дії. 2:37-39).

     В даний час, в час Нового Заповіту, щоб бути з Ісусом Христом в раю необхідно: покаятися, увірувати в Євангелію, охриститися для прощення гріхів і бути вірному до смерті (див.Мт.20:22; 25:21-23; 34-40; 1Кор.4:2; 9:24-27; Об.2:10).

12)      “І вийшли вони, і проповідували, щоб каялися”.(Мр.6:12).

Відповідь. Це було до смерті і воскресення Ісуса Христа. А після воскресення, –

учні Його проповідували і проповідують не тільки покаяння, а і хрищення в Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа  на відпущення гріхів (Мт.28:19; Мр.16:15,16; Дії. 2:38,39; Дії.22:16 та ін).

            13)      Кажуть, що  хрищення не є необхідною умовою  для прощення гріхів, бо написано «… а хто не ввірує – засуджений буде» (Мр.16:16б). Якщо б воно  було необхідне для прощення гріхів,  то було б написано:  «а хто не ввірує і не охриститься засуджений буде».

Відповідь. Написано: «Хто увірує й охриститься, – буде спасений…» (Мр.16:16а). Ісус Христос говорить, що для спасіння (народження згори) треба увірувати в Євангелію й охриститися. Апостол Петро сказав, що хрищення є необхідною умовою для прощення гріхів і одержання дара Духа Святого, і воно спасає:  «Покайтеся, і нехай же охриститься кожен із вас у Ім’я Ісуса Христа на відпущення ваших гріхів і дара Духа Святого ви приймете!  Бо для вас ця обітниця, і для ваших дітей, і для всіх, що далеко знаходяться, кого б тільки покликав Господь, Бог наш» (Дії 2:38,39). «… хрищення–не тілесної нечистоти позбуття,але обітниця Богові доброго сумління, – спасає тепер і нас воскресенням Ісуса Христа” (1 Пет.3:21).  Кожен хто покається, увірує в Євангелію і охриститься на відпущення гріхів, – буде спасений. Цебто по вірі його станеться  йому. «…а хто не ввірує – засуджений буде», бо не повірив Христові і як наслідок залишився в своїх гріхах. Навіть, якщо він не увірувавши в Євангелію охриститься, все одно  буде засуджений. Саме хрищення  його не спасе. Хрищення без віри нікого не спасає. Хрищення спасає воскресенням Ісуса Христа тільки віруючого в Євангелію.

14)              «І станеться, що кожен, хто покличе Господнє Ім’я, той 

                  спасеться» (Дії.2:21).

              «Бо кожен, хто покличе Господнє Ім’я, буде спасений» (Рим.10:13).

Відповідь. Покликати Господнє Ім’я для спасіння в контексті Нового Заповіту  означає:

1.  потрібно покаятися, і увірувати в Євангелію! (Мр.1:15) : «…що Христос був умер ради наших гріхів за Писанням, і що Він був похований, і що

     третього дня Він воскрес за Писанням…» (1Кор.15:3,4). І «… що кожен,                

     хто вірує в Нього, одержить прощення гріхів Його Йменням» (Дії.10:43).

2.  повірити Христові, що для прощення гріхів і одержання дара Духа Святого необхідно  охриститися (див. Мр.16:15,16; Ів.3:3,5; Дії.2:38,39; 16:31-34; 22:16; Рим.6:3-7; 1Кор.6:11; Гал.3:26,27; Еф.5:25,26; Кол.2:11-13; Тит.3:4-7; 1 Пет.3:21).

3.  устами своїми визнавати Ісуса за Господа , «бо серцем віруємо для праведности, а устами ісповідуємо для спасіння » (Рим.10:10; див. Дії.8:37).

4.  приступаючи до хрищення треба звернутись до Господа Ісуса Христа в молитві, попросивши Його, щоб простив гріхи, визволив із влади темряви і послав Духа Святого, цебто прикликати Господнє Ім'я для спасіння, ”А тепер чого гаєшся? Уставай й охристися, і обмий гріхи свої, прикликавши Ймення Його!”(Дії.22:16).

15)     Деякі вважають, що Савл (Павло) народився згори під час  зустрічі з Ісусом Христом, на дорозі в Дамаск ( Дії 9:3-7), бо він сказав:  “ Чого, Господи хочеш, щоб я вчинив?” ( 6 ). З цього видно , що Савл покаявся, а коли покаявся, –  то Бог простив йому гріхи і він одержав Духа  Святого .

             Відповідь. В Дамаску був учень один, на ім’я Ананій. Господь посилає його до Савла (Дії. 9: 10-16).

              “І Ананій пішов, і додому ввійшов і руки поклавши на нього, промовив:   “ Савле  брате,  Господь Ісус, що з’явився тобі на дорозі , якою ти йшов, послав ось мене , щоб став ти видющий , і наповнився Духа Святого ! ”   І хвилі тієї відпала з очей йому ніби луска , і зараз видющий він став... І , ставши, охристився , і , прийнявши поживу, на силах зміцнів”  ( Дії.9: 17-19 ).

               Із написаного бачимо , коли Ананій промовив:” ... щоб став ти видющий і наповнився Духа Святого! “(17). “ ... зараз видющий він став… І, вставши, охристився…”(18). Чи одержав він тоді Духа  Святого  не сказано .

                   В Дії.22:3-16 описана ця ж історія де Павло розповідає про своє навернення.

                    “ А один муж Ананій, у Законі побожний, що добре свідоцтво дають

про нього усі юдеї  в Дамаску, до мене прибув, і, ставши, промовив мені: ” Савле

брате,- стань видющий!” І я хвилі тієї побачив його. І озвавсь він до мене:” Бог отців наших вибрав тебе, щоб ти волю Його зрозумів, і щоб бачив ти

Праведника, і почув голос із уст Його. Бо будеш ти свідком Йому перед усіма людьми про оте, що ти бачив та чув! А тепер чого гаєшся? Уставай й

охристися, і обмий гріхи свої, прикликавши Ймення Його!”(12-16) .

                   Тут також не написано, що Павло одержав Духа Святого. Але написано : “... Уставай й охристися , і обмий гріхи свої...” (16).

                В Дії. 2:38,39 читаємо: “ А Петро до них каже : ” Покайтеся , і нехай же охриститься кожен із вас у Ім’я Ісуса Христа на відпущення ваших гріхів,-  і дара Духа Святого ви приймете! Бо для вас ця обітниця, і для ваших дітей, і для всіх, що далеко знаходяться, кого б тільки покликав Господь, Бог наш ”.

               Висновок. Бог прощає віруючому  гріхи і дарує Духа Святого тоді, коли він охрищується. Отже, Бог простив Савлу гріхи і дарував Духа  Святого тоді, коли він охристився.

           Гарет Л.Різ коментує: «Анания заканчивает обращённую к Павлу речь словами: « Итак, что ты  медлишь? Встань, крестись и омой грехи твои, призвав имя Господа». К чему ждать,- спрашивает Анания. Ты веришь в Иисуса как Христа (  ведь Павел оставил мысль о гонениях), ты раскаялся в грехах ( три дня молитвы и поста), ты достоин крещения. Зачем же медлить получить отпущение грехов?  «Крестись» буквально означает « дай крестить тебя», т.е. « позволь погрузить тебя» ( в греческом варианте здесь использован медиальный залог). Крещение связано с «омытием» грехов. Этот стих ясно указывает, что грехи человека не могут быть полностью прощены Богом до того, как человек выкажет послушание крестившись. Грехи омываются (прощаются) не до момента крещения, а во время крещения. Вот еще одно доказательство, если оно нужно, что Павел не был спасён по дороге в Дамаск. Никто не спасается, пока не обретёт прощение грехов. Три дня, прошедших после события на дороге в Дамаск, Павел всё ещё пребывает во грехе, как следует из того обстоятельства, что проповедник объясняет ему теперь способ обрести прощение. И заметьте, Анания учит Павла молиться при совершении обряда крещения («призвав имя Господа»). Речь идет, видимо, о молитве

прощения. ( Гарет Л. Риз, Критический и эгзегетический комментарий к книге Деяния Апостолов, стр.289).

16) “ Захотівши, Він нас породив словом правди, щоб ми стали якимсь первопочином творів Його” (Як.1:18).    

           «слово правди» – це Євангелія.

“ Бо народжені ви не з тлінного насіння, але з нетлінного, Словом Божим живим та тривалим. Бо кожне тіло – немов та трава, і всяка слава людини – як цвіт трав’яний : засохне трава – то й цвіт опаде , а Слово Господнє повік пробуває! А це те Слово, яке звіщене вам в Євангелії ” (1Пет.1:23-25). 

       Апостоли Яків і Петро пишуть, що Бог породив Своїх дітей Словом Божим, яке звіщене нам в Євангелії. Євангелія – це Добра Новина про те, що в світ прийшов Христос спасти “ людей Своїх від їхніх гріхів ” (Мт.1:21) і “ привести нас до Бога ” (1Пет. 3:18). Він “ був виданий за наші гріхи і воскрес для виправдання нашого ” (Рим.4:25). “ Усі пророки свідкують про Нього , що кожен, хто вірує в Нього, одержить прощення гріхів Його Йменням  ” (Дії.10:43). Як воскрес Христос із мертвих, то казав до апостолів: “ Ідіть по цілому світові, та всьому створінню Євангелію проповідуйте! Хто увірує й охриститься, – буде спасений, а хто не ввірує – засуджений буде” (Мр.16:15,16).     

       Апостол Петро проповідуючи Євангелію в день П’ятдесятниці промовив:  “Покайтеся, і нехай же охриститься кожен із вас у Ім’я Ісуса Христа на відпущення ваших гріхів, – і дара Духа Святого ви приймете!” 

       “Отож ті, хто прийняв його слово, охристилися. І пристало до них того дня душ тисяч зо три!”(Дії.2:38,41).

Так  Бог породив їх словом правди, Словом Божим. Про це ж народження згори, пише апостол Павло: “Бо хоч би ви мали десять тисяч наставників у Христі та отців небагато; а я вас породив у Христі Ісусі через Євангелію...” (1Кор.4:15).

      Павло проповідував коринтянам Євангелію. Вони покаялися, увірували в

Ісуса Христа, охристилися для прощення гріхів і прийняли Духа Святого.

 Так  Павло породив їх через Євангелію.

17) “Не зважаючи ж Бог на часи невідомости, ось тепер усім  людям       наказує, щоб скрізь каялися” (Дії.17:30; Див. Лук. 13:2-5).

Відповідь . Покаяння є умовою  для спасіння, але не кінцевою умовою. Господь Ісус  Христос, коли був на землі проповідував:

           “ Збулися часи,  –  і Боже царство наблизилось. Покайтеся, і віруйте в

Євангелію !” (Мр. 1:15). Віра в Євангелію є другою умовою для спасіння.

“Ідіть по цілому світові, та всьому створінню Євангелію проповідуйте! Хто увірує й охриститься, – буде спасений, а хто не ввірує – засуджений буде” (Мр. 16:15,16). Господь сказав, що спасений (народжений згори) буде той, “хто увірує й охриститься”.

           Апостол  Петро, звіщаючи Євангелію, промовив: “ Покайтеся, і нехай же охриститься кожен із вас у Ім’я Ісуса Христа на відпущення ваших гріхів, - і дара  Духа Святого ви приймете! Бо для вас ця обітниця , і для ваших дітей, і для всіх, що “ далеко знаходяться, кого б тільки покликав Господь, Бог наш” (Дії. 2:38,39).

          Апостол Павло учить: „Бо ви всі сини Божі через віру в Христа Ісуса! Бо ви всі, що в Христа охристилися,  у Христа зодягнулися!”(Гал.3:26,27).                                                             

        ”Ви були з Ним поховані у хрищенні, у Ньому ви й разом воскресли через віру в силу Бога, що Він з мертвих Його воскресив. І вас, що мертві були в гріхах та в необрізанні вашого тіла, Він оживив разом із Ним, простивши усі гріхи” (Кол.2:12,13). 

           Кінцевою умовою для спасіння є хрищення. 

Отже, для прощення гріхів і одержання Духа Святого необхідно охриститися.

«Резюмируя, скажем, что покаяние является личным, оно требуется всем, оно обязательно. Оно есть изменение ума, чувств и воли. Оно вызывается действием Святого Духа, печалью ради Бога, благостью Божьей и мыслью о приближающемся Суде. Покаяние имеет своим результатом ненависть к греху, прекращение жизни в грехе и радость ангелов на небесах.

Отметим, что покаяние не есть спасение. Многие искренние люди поверили в то, что поскольку они покаялись в своих грехах, они получили за свои грехи прощение. Это не обязательно так. Покаяние – это изменение собственного сердца человека. Прощение же есть нечто, происходящее в уме того против кого совершено прегрешение. Вспомните пример с 10 долларами: я украл их, согрешив, таким образом, прегрешение против вас. Я покаялся в своем проступке и попросил вас о прощении. Вы можете простить, а можете и не простить меня – как сочтете  нужным. Но покаяние не есть прощение. Человек согрешил против Бога. Он должен покаяться и просить Бога о прощении. Но мы должны помнить, что покаяние не есть прощение, а только условие прощения.

Покаяние ведет нас к тому, что мы исповедуем перед людьми, что Христос есть Сын Божий и что мы желаем, чтобы Он был нашем Спасителем. Покаяние ведет нас к тому, что мы крестимся для прощения грехов». (Гарет Л.Риз, Критический и эгзэгетический комментарий к книге Деяния Апостолов, ст.125).

            Джек Котрелл пише: « Во-первых,  «иная» точка зрения на крещение, самая распространённая на сегодняшний день в совремённом протестантизме, в

действительности не так уж стара по сравнению с рассмотренным нами мнением Библии. Оценка крещения как времени, когда Бог посылает дары спасения, было практически единодушным в христианстве в течении почти пятнадцати веков. Единого мнения на этот счёт придерживались отцы ранней Церкви, католические теологи средневековья и Мартин Лютер. «Иное» мнение, то, которое возобладало сейчас, ввел в обиход Ульрих Цвингли в 20-х годах XVI века. Оно было воспринято его последователями, включая Жана Кальвина, и в основном благодаря старанию последнего распространилось на большую часть протестантского движения. …Мы без сожаления отказываемся от мнения, которого не существовало до появления на свет Цвингли. Мы радуемся возможности разделить взгляд, уходящий корнями в Новый Завет, который господствовал на протяжении полутора тысяч лет… 

        Второе замечание я адресую тем, кто опасается, что такая резкая перемена в нашем подходе к крещению заставит так или иначе высказать нелицеприятное мнение о нескольких последних столетиях и особенно о бесчисленных искренне верующих, разделяющих взгляд Цвингли на крещение. Мой комментарий будет ограничен цитатой Киприана, который в III веке по Р.Х. много занимался проблемой «еретического крещения», определяя было ли  крещение, практиковавшиеся различными еретическими сектами, настоящим. Киприан заявил, что это было не истинное крещение, и отметил, что каждый, выходящий из такой секты и переходящий в лоно истинной Церкви, должен креститься для спасения». (Джек Котрелл, Крещение, ст.141,142).

Господь Ісус Христос сказав: «Ідіть по цілому світові, та всьому створінню Євангелію проповідуйте! Хто увірує й охриститься, – буде спасений…» (народжений згори, з води й  Духа) (Мр.16:15,16а). А прибічники вчення про те, що народження від Бога стається в час молитви покаяння, наперекір Христові, навчають: спасений (народжений згори, з води й Духа) буде той хто увірує в Євангелію й покається. Хрищення потрібне, але не для спасіння. Вони учать, що спасає молитва покаяння.

Тут бачимо явне перекручення слів Ісуса Христа. Тільки сліпі не можуть цього бачити.

               Докладніше:

       Вони учать: людина народжується згори, з води й Духа ( Ів.3:3,5) тоді, коли вірою приймає Ісуса Христа. “ А всім, що Його  прийняли, їм владу дало дітьми Божими стати, тим, що вірять у Ймення Його, що не з крови, ані з пожадливости тіла, ані з пожадливости  мужа, але народились від Бога” (Ів.1:12,13).  Щоб прийняти Ісуса Христа треба увірувати в Євангелію і покаятися в своїх гріхах, помолившись приблизно такою молитвою:

«Господи Ісусе Христе, дякую, що Ти умер за мої гріхи і воскрес. Прошу Тебе прости мені мої гріхи, ввійди в моє серце і будь моїм Спасителем. Відтепер Тобі я хочу належати і служити. Управляй моїм життям, переміни мене так, як хочеш Ти. Дякую Тобі, Господи Ісусе, за прощення і життя вічне. Амінь».

            При цьому запевняють, що коли ви дійсно увірували в Євангелію й покаялися, прийнявши вольове рішення відмовитися від гріха і служити Богові, то можете бути впевнені, що Бог простив вам гріхи, ви одержали Духа Святого і стали дитиною Божою. Хрищення ж є тільки “ обітниця Богові доброго сумління”  та зовнішнім знаком, який символізує смерть віруючого для гріха і його воскресіння з Христом для нового життя. (Вони учать «воскресіння з Христом», а не «воскресіння у Христі», як учить Писання).

           Також використовуються ними такі вирази: “ Хрищення – це засвідчення перед людьми: “ Я вийшов із світу, я прийшов в Церкву Ісуса Христа;

“Хрищення – це зовнішній прояв внутрішньої благодаті”. Вважається , що хрищення є тільки зовнішнім показником того, що сталося з людиною в час молитви покаяння. Хоча Біблія зовсім не говорить про хрищення в таких виразах.

        Приміром, Учбова Рада ВСО ЄХБ пише: « Ми віримо, що хрещення – це заповідь Господа нашого Ісуса Христа, яка встановлена для тих, хто навернувся від своїх гріхів, увірував в Ісуса Христа, як в особистого Спасителя, отримав народження згори, і є актом їхнього послуху Богові та засвідченням своєї віри для оточуючих (Мт.28:19).

         Хрещення по вірі є зовнішнім знаком, який символізує смерть віруючого для гріха і його воскресіння з Христом для нового життя (Рим.6:3-11; Гал.3:27). (ВСО ЄХБ «Учбова Рада, Визнання Віри ЄХБ та Практика Християнського Життя і Служіння», ст.26,27. Київ, Україна, 2000).

         Учбова Рада ВСО ЄХБ навіть не знає походження слова «хрищення», бо пише «хрещення», тож і не дивно, що вона не розуміє значення хрищення.

Щоб прийняти Ісуса Христа по Писанню і народитись від Бога (Ів.1:12,13) необхідно : покаятися, увірувати в Євангелію й охриститися на відпущення гріхів (див. Мр.1:15; 16:15,16;Дії. 2:38,39;16:31-34; 22:16 та ін.) , тільки тоді віруючий одержить прощення гріхів, і дара Духа Святого, цебто народиться від Бога. Такий є біблійний порядок спасіння!  Ісус Христос сказав: «Як хто любить Мене, той слово Моє берегтиме, і Отець Мій полюбить його, і Ми прийдемо до нього і оселю закладемо в нього» (Ів.14:23 див. Рим.8:9-10;Кол.1:26,27; Еф. 4:6 ).

         А ця молитва з запрошенням Ісуса Христа в своє серце взагалі не по Писанню. Вона придумана богом цього віку, щоб засліпити розум, щоб для людей «не засяяло світло Євангелії слави Христа» ( 2 Кор. 4: 3,4). Це є дуже хитрий обман диявола і окультна практика. Ще в часи апостола Павла люди, які займалися чарами, запрошували богів ввійти в них. « Ефес в древности был широко известен как центр практикования магии, колдовства и волшебства … Тот род магии, которой они занимались – что было очень распространённым в те дни – часто состоял из особых приглашений, обращаемых к богам, богиням и духам-помощникам с просьбой придти, обрести жилище и заявить о своем присутствии самыми  разными  способами». ( Клинон Е.Арнольд, Three Cruicial Questions About Spiritual Warfare            ( Grand Rapids: Baker,1997) гл.2, Может ли христианин быть одержим бесами? стр.11).

Ісус Христос спасає людей Своїх благодаттю через віру в слово Його. Кожен, хто не  вірить Богові, що для прощення гріхів і одержання дара Духа Святого необхідно охриститися, а вірить  в  байку, що це стається в час молитви покаяння, той і надалі залишається рабом  гріха. І коли охрищується, вірячи в те, що  він народився згори коли покаявся, а хрищення це тільки зовнішній знак, який символізує смерть віруючого для гріха і його воскресіння в Христі для нового життя, то через те, що він  не вірить Богові, Бог не може  його спасти, він залишається ще в своїх гріхах – «а гнів Божий на нім перебуває» (Ів.3:36).

          Коли людина повірить лукавому, в даному випадку, в те, що народження згори  стається в час молитви покаяння,  то вона  підпадає під особливий вплив злих духів, які викликають в неї різні релігійні відчуття і бажання в залежності від особистості, щоб людина вірила в відчуття, а не Слову Божому. Багато з таких людей кажуть: Бог простив нам гріхи, тоді, коли ми покаялися, бо ми відчули, що тягар гріха з нас спав, нам стало легше на душі, в нас сталась переміна життя і т.п. При цьому ж забувають, що  « сам сатана прикидається ангелом світла!»

(2 Кор.11:14), що він може дуже хитро підроблюватись під діла Духа Святого.

       В дійсності, на таких людей демони зменшують свій тиск, перестають спокушувати тими гріхами, які вони робили до покаяння, викликають в них бажання жити праведним життям, робити добрі діла, вони читають Біблію, але розуміють її так, як навчають в тій конфесії, в якій вони знаходяться. І таким людям здається, що вони спасені і мають плід  духа (Гал.5:22,23), хоча насправді обмануті сатаною.

        На це можуть сказати:  та цього не може бути; сатана так чинити  не може .

 Реальність же говорить, що сатана так діючи, з успіхом зводить багатьох людей. Про народження згори в час молитви покаяння, про переміну і святий спосіб життя навчають в явно єретичних конфесіях, і там також є люди які стараються жити святим життям. Насправді за цим всім стоять злі духи і це робиться ними  для того, щоб їхні послідовники так і не зрозуміли дороги спасіння, і не спаслися.

         «Если мы начинаем судить о своём духовном состоянии, полагаясь на ощущения, если мы создаём учение, исходя из человеческого опыта, чувств и мнений, то вступаем на путь заблуждения, который ведёт к вечному бедствию. (Не подобное ли заблуждение лежит в основе постыдного множества сект?). (Р.Шенк. «Жизнь в Сыне», ст.293. Санкт-Петербург: Библия для всех, 2000).

        Впевненість в вічному житті, яка  ґрунтується не  на  Слові  Божому  є марною  самовпевненістю.

      « Щоб нас сатана не перехитрував» ( 2 Кор.2:11), дано нам Слово Боже  –Біблію, де написано, що Бог спасає людей Своїх благодаттю через віру в Ісуса Христа (див.Еф.2:8,9; Рим. 3:28; Гал.2:16; 3:26), в час і через хрищення (див. Гал.3:27;Тит.3:5; Дії.2:38,39;22:16; Рим.6:3-7; 1Кор.6:11; Еф.5:26; Кол.2:12,13; 1Пет.3:21). Хто вірить Ісусові  Христові і йде вслід за Ним, той не ходить у темряві, але має світло життя (див. Ів.6:47;8:12,51). 

Зверніть увагу на наступне:

1)     Ті, які вірять, що народження згори стається в час молитви покаяння учать, що в час молитви покаяння Ісус Христос охрищує Духом Святим в тіло Своє і людина стає членом тіла Христового, що воно  –  Церква.

      Коли ж, за їхньою наукою, в час молитви покаяння Бог прийняв людину в члени Церкви, то вона повинна бути прийнята й в члени помісної Церкви, яка за Писанням, є членом  тіла Христового. Але ж, до охрищення, не приймають. Кажуть, що тільки через хрищення можна стати членом помісної Церкви.

      З їхнього вчення виходить, що в час молитви покаяння людина стає членом тіла Христового, членом Христової  Церкви, а після хрищення членом помісної Церкви. Біблія так не навчає! І це свідчить про цілковите  нерозуміння питання спасіння.

2)        Якщо Бог в час молитви покаяння простив людині гріхи, дарував Духа Святого   і  визволив із влади темряви, –  то вона повинна причащатися. Бо Христос сказав учням Своїм: « Це чиніть на спомин про Мене» (Лук. 22:19).

                    В зв’язку з цим виникає запитання: Чого, до охрищення, такій людині,               яка покаялася і за їхньою наукою вже стала членом тіла Христового, не дозволяють причащатися ?..

                 Бог через пророка Єремію сказав: «Ось вони слово Гоподнє відкинули, – що за мудрість ще мають вони?»(Єр.8:9б).

Католики і православні вже давно мають своє передання, за яким вони охрищують дітей. Протестанти також мають своє передання, яке учить, що для прощення гріхів, для народження згори, треба увірувати в Євангелію і покаятися. Хоча деякі протестанти теж охрищують дітей. Одні й другі спритно відкидають Біблійну науку про хрищення, щоб зберегти свої передання (див. Мр.7:9,13). Так вони ради передань своїх знівечили Боже Слово (див. Мт. 15:6-9).

 

Гарет Л. Різ під заголовком «ВЕРА, ВЕДУЩАЯ К СПАСЕНИЮ» пише:

Одно из фундаментальных разногласий, разделивших христианский мир на разные части, коренится в вопросе о том, как объяснить и определить, что именно в том, что мы называем «верой» является залогом спасения. Католики, протестанты и другие христианские конфессии по-разному подходят к понятию веры.

В некоторых местах в Библии мы читаем, что залогом спасения является «вера».  (О «вере» как залоге спасения говорится в Ин. 1:12; 3:14-16,18, 36; 5:24; 6:40,47; Деян. 10:43,13:39; 16:30,31), в других - особо оговаривается отсутствие необходимости «дел». О чем же идет речь в Библии, когда мы встречаем понятие веры в таких контекстах, как: «человек оправдывается верою» или «дабы всякий, верующий в Него, не погиб, но имел жизнь вечную»? (Рим. 3:28; Ин. 3:16.)

 

I. ИСТОРИЯ ПРОБЛЕМЫ

A. РАННЯЯ ЦЕРКОВЬ

Ранняя церковь принимала четыре составных частей веры, но развивавшиеся противоречия привели к тому, что постепенно эти составные были опущены или игнорировались. В связи с возникновением гностицизма и в свете утверждения, что знание превыше веры, был утерян акцент на познавательный характер веры. Во многих кругах сыграли свою роль взгляды стоиков, основанные на утверждении необходимости полагаться на себя самого, что привело к утере акцента на значимость доверия (взаимозависимость). Мистический же подход к вопросу о Боге (результат соединения неоплатонизма с теологией) привел к растворению понятия покорности. Понятие «веры» было сведено лишь к «согласию».

 

Б. РИМСКИЙ КАТОЛИЦИЗМ

Ко времени Фомы Аквинского Рим выработал свое собственное определение веры. Все элементы, за исключением «согласия», были исключены, а затем и понятие «согласия» (которое уже не подразумевало согласия с тем, что человек знает о Христе и Его воле), было сведено лишь к абсолютному принятию того, что скажет Рим о Христе и Слове Божьем. В дальнейшем одного «согласия» стало недостаточно для обретения спасения. Просто согласие именовалось Римом fides informata (неоформленная вера). Дабы заслужить спасение, по мнению Рима, эта вера должна была стать fidesformata. А что дает вере форму? Дела, движимые любовью (Гал. 5:6). Рим не переставал давать все новые и новые определения понятиям «дел, движимых любовью» и «дел милосердия». В Риме говорили, что предложение помочь в постройке Собора Св. Петра обеспечит прощение определенного количества грехов, к тому же подобная помощь квалифицировалась как «дело милосердия» и обеспечивала вере необходимую форму, дабы эта вера вела к спасению.

 

B. РЕФОРМАТОРЫ

Реформаторы восстановили один из аспектов понятия «веры», который рассматривается в Библии как наиболее значимый. Лютер призывал не к согласию с Римом, а к согласию с Библией. Верь тому, что видишь в Библии! Реформаторы также вернулись к тезису о доверии. Они утверждали, что вера - это не только fides, но и fudicia («доверие»). К прочтению Рим. 3:28 Лютер добавлял слово sola («только»), настаивая на точке зрения, что человек оправдывается fides sola («только верою»). Таким образом, обвинения против Лютера несправедливы, и следует заметить, что дело, за которое он боролся, было правым. Своим «только» он противопоставил себя римским католикам с их утверждением о необходимости придать fides ее forma через посредство дел милосердия (покупки индульгенций). Лютер был прав, опровергая доктрину Рима, тем не менее опасно добавлять слова к тексту Писания, дабы доказать свою точку зрения. Кальвин внес вклад в развитие протестантских взглядов, подчеркнув познавательный элемент веры. Протестанты, унаследовавшие свою теологию у Лютера и других реформаторов, в настоящее время утверждают, что вера, ведущая к спасению, включает три составляющих: знание, согласие и доверие (fudicia).

 

Г. РЕЛИГИОЗНЫЙ ЛИБЕРАЛИЗМ И НЕООРТОДОКСЫ

В период возросшего интереса к научным исследованиям, сопровождавшегося возникновением сомнений в буквальной точности библейского повествования (и, в особенности, в сверхъестественном происхождении Библии) понятие «веры» получило новое определение, и теперь считалось, что вера - это религиозные чувства человека, облеченные в слова. Вера стала оцениваться как нечто совершенно субъективное, а не как обретенное через посредство свидетельств знание, с которым мы соглашаемся и соответственно которому действуем. И хотя более современные теологи (неоортодоксы) используют язык, весьма сходный с ортодоксальным, смысл их утверждений абсолютно отличен от того, что имеют в виду ортодоксальные теологи, говоря о вере. С точки зрения неоортодоксальных теологов Библия становится Словом Божьим лишь когда какая-то выдержка производит впечатление на читателя. А если это впечатление вызывает в душе отклик, то последний и называется верой.

 

II. ОПРЕДЕЛЕНИЯ И ИСТОЧНИКИ

 

В английском языке есть два термина, соответствующие понятию «вера», - «faith» и «belief», причем у каждого из них есть свой оттенок смысла. «Belief» подразумевает согласие со свидетельством, a «faith» соединяет согласие и доверие. У переводчика возникают проблемы, когда он сталкивается с этими терминами в Писании. Какое из английских слов употребить? Здесь он должен учитывать, что хочет подчеркнуть автор: если речь идет о более ранней стадии веры, подразумевается слово «belief», если же о более поздней, - «faith», т.е. доверие и послушание.

 

Лайтфут показал, что переводчик может обратиться за помощью к оригинальным текстам или латинскому переводу. В древнееврейском языке существовал глагол «аман», соответствующий глаголу «believe», но существительного, соответствующего понятию «faith», не было. В качестве существительного иногда использовалось слово «емунах», однако, по значению этот термин ближе к понятиям «правда», «истинность» (т.е. более родственен слову «faith», чем слову «belief»). Греческий глагол «пистеуо» и соответствующее существительное «пистис», в зависимости от контекста, могут передавать и тот, и другой смысл (т.е. подчеркивать либо элемент согласия, либо элемент доверия и послушания). Так в Александрийском переводе, поскольку в древнееврейском не было аналога термина «belief» (согласие), термин «пистис» всегда подразумевает «faith» (доверие и послушание. (Даже в Аввакуме 2:4 речь идет более о «faith», т.е. доверии и послушании, чем о «belief» т.е. согласии). В Новом Завете, однако, глагол «пистеуо» и существительное «пистис» используются в обоих случаях. Когда Библия была переведена на латынь, переводчики столкнулись с той же проблемой. В латыни существует глагол credo, обозначающий «belief» (согласие), но от этого глагола нет производного, которое отразило бы понятие «faith» (доверие и покорность), поскольку слово credulus звучит несколько грубо. Поэтому латинские переводчики для выражения данной идеи использовали термин fides или fidelis. Эти слова послужили английским переводчикам в качестве подсказки, хотя в английском языке нет глагола, соответствующего слову «faith», в отличие от глагола «believe», соответствующего существительному «belief».

 

Слова «fides» и «fidelis» облегчает нам понимание того, что мы находим в греческих словарях, пытаясь выяснить сущность спасительной веры. Давайте заглянем в некоторые из упомянутых словарей.

 

Словарь Тэйера «Greek English Lexicon of the New Testament» дает следующее определение слова «пистеуо», когда последнее используется для передачи понятия «веры», через которую человек приобщается к Иисусу:

«Основанное на восторженном доверии и покорности убеждение в том, что Иисус - Мессия, дарованный Богом предтеча вечного спасения в Царстве Божьем».

 

Джеймс М. Уитон, выпустивший в сокращении «Greek - English Lexicon» Лиддела и Скотта, дает следующие возможные значения слова «пистеуо»:

Верить (believe), доверять чему-либо, основывать веру (faith) на чем-либо, полагаться на кого-либо или что-либо. -2. верить (believe), соответствовать, слушаться.

Бультманн является автором статьи по вопросу о термине «пистеуо» в «Theological Dictionary of the New Testament» Киттеля. Рассмотрев случаи употребления слова в Ветхом Завете, он останавливается на его использовании в Новом Завете.

II. Общепринятое у христиан использование: 1. Продолжение ветхозаветной и иудейской традиции: а. «пистеуо» означает «верить» (believe); б. повиноваться; в. доверять; г. надеяться; д. также соответствует понятию «верность».

 

Словари, таким образом, отражают ранее предложенную нами идею о том, что любой из элементов понятия «пистеуо» (знание, согласие, доверие, покорность) могут быть выделены в зависимости от контекста или построения предложений (наличия в них определенных предлогов), которые, как мы видим, часто определяют смысловую нагрузку термина.

 

III. ВИДЫ ВЕРЫ В НОВОМ ЗАВЕТЕ

 

В. СПАСИТЕЛЬНАЯ ВЕРА

Под этим заголовком мы рассматриваем термин «вера», с которым сталкиваемся в стихах, трактующих вопрос о спасении. Как мы уже предположили выше, данный термин может иметь разные значения, - от ментального согласия до веры в наиболее высоком и полном смысле.

 

1) Спасительная «вера» включает знание.

К такому выводу приводят Рим. 10:17 и Евр. 11:6. В соответствии с идеей упомянутых стихов для возникновения веры необходимо услышать нечто, что предоставило бы объективные факты, в которые можно было бы поверить. Иначе говоря, вера включает в себя некоторый объем знания.

Если «вера» человека состоит лишь из знания определенных фактов, она недостаточна для спасения. Человек может сказать, что верит в существование Бога и даже что Христос жил 2000 лет назад. Однако в повседневной жизни он безразличен к этому знанию. А поскольку «знание» не пробуждает отклика в его душе, он погиб. Этот пример помогает понять, что вера, сводящаяся лишь к знанию, не может называться спасительной верой.

 

2) Спасительная «вера» включает ментальное согласие.

Иногда идею ментального согласия предполагает глагол «пистеуо», за которым следует дательный падеж. В Деян. 8:12 мы находим пример того, как самаритяне «поверили» Филиппу (после чего покорились), а Деян. 26:27 повествует о том, как Агриппа «поверил» пророкам (хотя здесь не идет речь о покорности). Мы упомянули случаи, где глагол «верить» подразумевает только ментальное согласие и не означает доверие или послушание. (Другие места, которые можно истолковывать как «ментальное согласие» находим в Деян. 5.14 и 13.39 (в зависимости от перевода), а также в Деян.24:14 и 27:25).

 

Есть также случаи, когда глагол «believe» (без последующего дательного падежа) подразумевает ментальное согласие. В Деян. 11:21 мы находим пример того, как люди, «уверовав», обратились к Господу. Деян. 18:8 представляет еще один случай, когда Лука говорит, что люди, «слушая, уверовали и крестились». Под верой в упомянутых ситуациях подразумевается ментальное согласие. (Можно упомянуть и другие стихи, где мы сталкиваемся с глаголом «верить» - «believe» - который, как становится понятно из контекста, подразумевает именно ментальное согласие, -это Рим. 10:17, Мк, 16:16 и Ин 2:11, где говорится о вере учеников, а в последующих стихах речь идет о развитии этой веры).  Исходя из того, что спасительная вера включает «знание», но должна включать нечто большее, чем просто знание, стало быть, включая в себя ментальное согласие, она должна включать и нечто большее.

 

Если «вера» человека подразумевает только ментальное согласие, она не спасет его. Иак. 2:19 подтверждает это, поскольку здесь Иаков говорит, что «и бесы веруют», но, конечно же, это не спасет их. Аналогичное подтверждение мы обнаруживаем в Деян. 26:27, читая, что Агриппа поверил пророкам, но, тем не менее, не был спасен. Из Ин. 12:42 мы узнаем, что многие иудейские начальники верили Иисусу, но не признали Его из страха быть отлученными от синагоги. Они соглашались с тем, что Иисус говорил о Себе, и хотели бы принять Его, но не сделали этого. Ментальное согласие не является предпосылкой спасительной веры. Приверженцам теории достаточности «только веры», защищающим идею мгновенного обращения человека в момент обретения им веры, этот стих доставил много хлопот. Дабы подтвердить состоятельность своих доводов, они должны были бы признать, что начальники были спасены, хотя и не признали Иисуса. (И действительно, как ни сложно пытаться утверждать это, защитники идеи достаточности «только веры» все же настаивают натом, что упомянутые начальники спаслись, пусть даже не признав Иисуса! Дж. Муди в «Дебате Хардинга - Муди» без колебаний заявил, что начальники были спасены. Дж. Н. Холл, по сообщению Дэвида Липскомба, в «Дебате Флеминга - Холла» утверждал «Либо начальники, отказавшиеся признать Его только притворялись, что верят, - а это нельзя назвать верой - либо спаслись, несмотря на свой отказ, как многие спасаются в наши дни» Джекоб Дицлер в «Дебате Уилкеса - Дицлера» заявил, что начальники, возможно, истинно уверовали, но потом, подобно Симону Волхву, незамедлительно отреклись. Какие непостижимые утверждения склонны делать люди, защищая ошибочную теорию!). Вместо того чтобы пытаться аргументировать столь абсурдную точку зрения, достаточно лишь признать,что слово «верить» порой подразумевает только ментальное согласие, которого недостаточно для спасения, - и гармонизировать понимание Писания будет гораздо проще.

Иногда мы сталкиваемся с попыткой продемонстрировать, что для спасения необходимо только ментальное согласие. При этом делается ссылка на Рим. 4:3-5, где цитируется Быт. 15:6. Здесь мы читаем: «Поверил Авраам Богу [за глаголом «пистеуо» следует дательный падеж], и это вменилось ему в праведность». На первый взгляд кажется, можно прийти к заключению, что во всех стихах, где в греческом варианте мы сталкиваемся с глаголом «верить», за которым следует существительное в дательном падеже, речь должна идти о спасении только благодаря вере (ментальному согласию). Однако следует вспомнить, что Иаков также цитирует Быт. 15:6 и утверждает, что покорность, выказанная Авраамом, усовершенствовала его веру, - это и было вменено ему в праведность (Иак. 2:22,23. В последнем разделе данного исследования мы более подробно рассмотрим вопрос об оправдании верой). В свете высказываний Иакова следует подчеркнуть, что спасительная вера, включающая ментальное согласие, должна включать некие дополнительные элементы помимо знания и согласия, если эта вера стремится к «совершенствованию» и достижению праведности.

 

3) Спасительная «вера» включает «доверие».

Употребление в греческом конструкции, в которой за глаголом «пистеуо» следуют предлог «епи» и дательный падеж, по-видимому, выражает именно идею доверия. В 1 Тим. 1:16 говорится о необходимости полагаться на Христа во имя спасения. В Рим. 9:33 и 1 Пет. 2:6 цитируется Ис.28:16 и используется упомянутая нами конструкция. Лк. 24:25 призывает безоговорочно полагаться на все сказанное пророками. См. также Рим. 10:11.

 

Включая в себя элементы знания и согласия, спасительная вера должна включать также доверие. Однако последний из указанных выше стихов находится в контексте, из которого следует, что для спасения необходимо также признать Христа и призвать Его имя. Стало быть, дабы вера стала спасительной, она должна включать и нечто помимо доверия.

 

4) Спасительная «вера» включает покорность.

В дополнение к цитатам из толковых словарей, приведенных нами выше в подтверждение того, что спасительная вера включает элемент покорности, мы можем указать еще несколько наблюдений, свидетельствующих в пользу этой идеи. (а) Тот факт, что за глаголом «пистеуо» следует одно из трех предложений с предлогами, говорящих о покорности. Во-первых, 49 раз мы сталкиваемся с предложениями, включающими предлог «еис» и винительный падеж. Деян. 10:43 и 24:24 представляют собой два таких примера, причем из контекста, в котором находится последний из упомянутых стихов, становится понятно, что «вера во Христа» включает также праведность, воздержание и уверенность в реальности грядущего Суда. (См. эту конструкцию также в Деян. 20:21 и Гал. 2:16). Во-вторых, используются предложения с предлогом «ен» и дательным падежом. Здесь необходимо обратиться к Ин. 3:15 и 16. В Ин. 3:15 в конструкции «верующий в Него» мы видим предлог «ен» и дательный падеж, но в стихе 16 конструкция «верующий в Него» содержит предлог «eис» и винительный падеж. Конструкции должны быть синонимичны, чтобы Иоанн использовал их как взаимозаменяемые. В Еф. 1:13 и Мк. 1:15 мы находим еще два примера, из которых явственно следует, что сочетание предлога «ен» и дательного падежа подразумевают покорность. В-третьих, мы сталкиваемся с конструкциями, включающими предлог «епи» и винительный падеж. Все стихи, где мы находим эту конструкцию, говорят о покорной вере (См. Деян. 16:31,22:19; 9:42; 11:7 и Мф. 27:42). См. Рим. 4:5, 25, откуда следует, что покорная вера Авраама более, чем благие дела проложила отцу верующих дорогу к спасению.

 

(б) Есть стихи, где вера и покорность синонимичны (или же вера и непокорность - антонимы). Если вера (belief), ведущая к спасению, включает только три элемента (знание, согласие, доверие), становится трудно объяснить, каким образом слова «пистеуо» и «апейто» (ослушаться) могут быть антонимами. В Новом Завете мы сталкиваемся, по крайней мере, с двумя местами, где «вера» и «непокорность» противопоставляются друг другу, - это приводит к несомненному выводу, что спасительная вера включает в качестве составной части покорность. Есть также место, где «неверие» и «непокорность» синонимичны (Евр. 3:18, 19). Спасительная вера (антоним «неверия») должна включать покорность (антоним «непокорности»).

 

(в) Стихи, в которых говорится о «покорности веры» наводят на мысль, что существует покорность, представляющая собой самую суть веры. Эту идею мы встречаем в Деян. 6:7 и дважды в Рим, что помогает разобраться в вопросе, чем же должна быть вера, на основании которой человек оправдается (Рим. 1:5 и 16:26). Петр также говорит о том, что его читатели могут очистить души, покорно приняв истину (1 Пет. 1:22). Через Послания Петра красной нитью проходит идея тесной взаимосвязи между покорностью и прощением. (См. 1 Пет. 1:2; 3:1; 4:17; 2 Пет. 1:1. См. также 1 Фес. 1:8 и Рим. 10:5, свидетельствующие о том, что покорность - это составляющая веры). Если существует покорность, представляющая собой самую суть веры, спасительная вера должна включать покорность по отношению ко всем требованиям Бога.

 

(г) Стихи, в которых говорится, что крещение - неотъемлемый элемент веры, приводят к выводу, что спасительная вера - покорная вера. В Деян. 19:1 и далее, когда Павел беседует с последователями Иоанна Крестителя, само построение его речи свидетельствует о том, что он понимает крещение как часть веры. См. то место, где он спрашивает слушателей о том, когда они уверовали и тут же задает вопрос о крещении, что свидетельствует о том, что и то, и другое - стороны одной медали. В Деян. 16:31-34, рассказав о том, как тюремщик раскаялся и крестился, Лука в заключение говорит, что тюремщик «уверовал». Гал. 3:26 и 27 свидетельствуют о том, что вера, благодаря которой Бог оправдывает человека, включает крещение. См. стих 26, начинающийся со слова «ибо», предполагающего, что в стихе 27 будет пояснено, почему слушавшие были названы сынами Божьими «по вере». Есть много мест, особенно в Деян., где глагол «уверовал» подразумевает, что человек осуществил  все необходимые действия (раскаялся, исповедовался, крестился), дабы стать христианином (Деян. 2:44; 4:5; 5:14; 13:12,39,48; 14:23; 15:7; 16:1,34; 17:12,34; 19:18;21:21; 1 Тим. 4:12).

 

(д) Спасительная вера должна включать покорность, т.к. во множестве случаев слово «пистис» может переводиться как «верность». (См. подобные примеры в Откр. 1:8; 13:10; Иак. 5:15; 1:6). Оправдание вновь и вновь повторяется на протяжении человеческой жизни. Бог судит о человеке по его вере, как в случае с Авраамом в Рим. 4:24. Ин. 3:36, на который мы ссылались ранее, следует рассмотреть и с этой точки зрения. Стих гласит, что если человек не верует, он не обретет вечной жизни.

Все упомянутые строки четко указывают на то, что вера, ведущая к спасению, включает четыре элемента: знание, согласие, доверие и покорность.

 

IV. ВОПРОС, КОТОРЫЙ ТРИ РАЗА ЗАДАЕТСЯ В НОВОМ ЗАВЕТЕ

 

Новый Завет дает разные ответы на вопрос: «Что я должен делать, чтобы спастись?» Как вы объясняете себе тот факт, что разные люди получают на него разные ответы? Если человек хочет знать, что делать, дабы спастись, не может быть ответа яснее, мудрее и вернее, чем тот, который вы найдете в Новом Завете. Если бы этот вопрос был задан там 100 раз, следовало бы прочитать все 100 ответов, - таким образом, вы обрели бы правильный ответ, соответствующий Священному Писанию. Более того, этот ответ сконцентрировал бы в себе все знание по данной проблеме, содержащееся в Новом Завете. Но мы не сталкиваемся с этим вопросом 100 раз, а лишь четыре раза, причем в одном из случаев он задается еще во времена Закона Моисеева.

 

В первый раз мы слышим этот вопрос из уст богатого юноши, пришедшего к Иисусу (Мк. 10:17). Иисус велел ему обратиться к Десяти заповедям, так как когда Иисус говорил с юношей, Закон Моисеев был еще в силе. Христос еще не умер и не пригвоздил Закон к кресту (Кол. 2:14).

Поэтому долгом иудея было придерживаться заповедей. Молодой человек ответил, что всегда чтил заповеди, на что Христос сказал: «Одного тебе недостает: пойди, все, что имеешь, продай и раздай нищим, и будешь иметь сокровище на небесах; и приходи, последуй за Мною, взяв крест» (Мк. 10:21). Закон Моисеев был все еще основополагающим, и юноша должен был придерживаться его. Он также должен был избавиться от богатства, которое было для него камнем преткновения. Затем ему предстояло последовать за Христом, как это делали ученики, и, таким образом, подготовиться к работе в грядущем Царстве. Сегодня получить подобный ответ было бы невозможно, так как здесь Иисус говорит еще во времена до Нового Завета (Евр. 9:16,17).

 

Рассматриваемый нами вопрос («Что мне делать..?») и ответы на него упоминаются в книге Деяний три раза. Кажется странным, что все три ответа отличаются друг от друга. Каждый из ответов был дан по воле Святого Духа.

 

В Деян. 2:38 ответ звучит следующим образом: «Покайтесь, и да крестится каждый из вас... для прощения грехов». См. комментарии к Деян. 2:37,38. Евреи, уверовавшие в послание, проповедовавшееся Петром и задетые им за живое, спросили, что делать, чтобы спастись. И Петр по вдохновению ответил им. Заметьте также, что в соответствии с ответом Петра, для спасения нужно нечто большее, чем вера. Иудеи в Иерусалиме поверили проповеди Петра. Была ли вера (ментальное согласие и доверие) единственным фактором, открывавшим им путь к спасению? НЕТ! Петр призывает их раскаяться и креститься для прощения грехов.

 

После происшествия с Павлом на пути в Дамаск, когда он увидел воскресшего Господа, Иисус говорит ему: «Встань и иди в город, и сказано будет тебе, что тебе надобно делать» (Деян. 9:6). Очевидно, Павел должен был что-то предпринять. Ему чего-то недоставало. И это была не вера. Он был убежден, что видел Иисуса и уверовал в то, что Христос - Бог. Речь также не идет о том, что Павлу недоставало раскаяния. Он так сокрушался о своих грехах, что провел три дня в посту и молитве. Христос объяснил, что Павел узнает, что делать. Затем пришел Анания и сказал: «Встань, крестись и омой грехи твои» (Деян. 22:16). Вот второй ответ на поставленный вопрос. Он несколько отличается от ответа, данного Петром в Пятидесятницу. Тем не менее, из речи Анании становится понятно, что для спасения человека необходимо нечто большее, чем вера (ментальное согласие и доверие)!

 

В случае с филиппийским тюремщиком, описанном в Деян., мы в третий раз сталкиваемся с вопросом: «Что мне делать..?» и получаем еще один отличный от предыдущих ответ. Темничного стража, язычника, призывают:

«Веруй в Господа Иисуса Христа» (Деян. 16:31).

 

Таким образом, мы узнали три разных ответа на один и тот же вопрос. Как объяснить разницу между ответами? Тюремщик не был верующим. Его призывают уверовать. Апостолы проповедуют ему с целью вызвать к жизни веру. Затем тюремщик раскаивается и крестится. Люди в Пятидесятницу уже веровали, а потому услышали призыв раскаяться и креститься во имя прощения грехов. Во всех упомянутых случаях вопрошавшие получили разные ответы, так как находились на разных этапах пути к спасению. Но все они делали одно и то же и шли по одной и той же дороге. Приведем пример. Путешественник спрашивает, как далеко до следующего города, и ему говорят: «48 км». Он проезжает 16 км и повторяет вопрос, узнавая, что осталось 32 км. Проследовав еще 16 км, человек слышит, что оставшийся отрезок составляет 16 км. Всякий раз он получает на свой вопрос разные ответы, то есть разные ответы на один и тот же вопрос. Все ответы при этом верны. То же можно сказать и по поводу вопроса: «Что мне делать, чтобы спастись?» Неверующий еще не вышел на дорогу к спасению. Ему говорят: уверовать, раскаяться и креститься. Верующих не призывают верить, а лишь раскаяться и креститься. Раскаявшийся верующий не должен уверовать и покаяться, а креститься и омыть грехи. Все путешествовали по одной и той же дороге, все были обращены одинаково.

 

Заметим, что все три ответа правильны только в том случае, если спасительная вера включает соблюдение требований, касающихся раскаяния и крещения для прощения грехов. Если спасительная вера включает менее четырех элементов, удовлетворительно объяснить разницу между ответами невозможно.

 

V. ОПРАВДАНИЕ ВЕРОЙ (Данный материал представляет собой обобщение статьи Дж. У.

Макгарви из «Lard's Quarterly», Vol. Ill, No. 1, January, 1866)

 

Для создания любой полной и соответствующей Священному Писанию библейской доктрины необходимо соблюдение двух условий. Во-первых, она должна быть гармонична всем утверждениям по рассматриваемому вопросу, встречающимся в Библии, что обеспечит ее соответствие источнику. Во-вторых, она должна предусматривать гармонизацию между умозаключениями как по данному вопросу, так и по другим. Это необходимо для полноты доктрины.

 

Необходимость удовлетворить двум упомянутым требованиям ведет к выработке метода анализа библейского учения по любой проблеме. Слишком часто, однако, вместо того, чтобы пользоваться единым методом, исследователи формулируют свои доктрины либо как результат попыток опровергнуть некое ошибочное мнение, либо как результат умозаключений, строящихся на основе предвзятой точки зрения. Так доктрина чудесного воздействия Святого Духа выводится не на основе какого-либо ясного библейского утверждения, а из существовавшей ранее теории всеобщей греховности. Весьма распространенная идея, что крещение представляет собой не более чем внешнее проявление внутренней благодати, а потому не имеет никакой связи с вопросом о спасении, возникла в результате острого противления католической доктрине «возрождения крещением». Теория оправдания «только верой» стала плодом полемики с католицизмом по вопросу о благих деяниях. Такой путь к созданию доктрины всегда опасен и обычно приводит к неверным выводам, содержащим правды лишь настолько, чтобы обрести видимость соответствия Библии.

 

Задачей данного раздела Дополнительного исследования является оформить наши умозаключения по поводу «спасительной веры» и одновременно проанализировать теорию «достаточности только веры», что позволит дать ответы на несколько распространенных возражений против вышеизложенной точки зрения, что спасительная вера должна быть покорной верой.

 

Чтобы обрести ясное видение проблемы, давайте сравним высказывания Павла и Иакова по данному вопросу.

«Ибо мы признаем, что человек оправдывается верою, независимо от дел закона» (Рим. 3:28).

«Видите ли, что человек оправдывается делами, а не верою только?» (Иак. 2:24)

На первый взгляд, между этими утверждениями есть разительное противоречие. Оба гласят, что человек оправдывается верой, но Павел добавляет «независимо от дел закона», а Иаков говорит, что «человек оправдывается делами». Если слова «оправдывается», «вера» и «дела» имеют одинаковое значение в обоих случаях, противоречие объяснить невозможно. Но если одно из этих центральных слов употреблено в ином смысле, оба утверждения могут быть справедливыми. Веря в богодухновенность обоих высказываний, мы не можем последовать примеру Лютера, отвергавшему Послание Иакова лишь потому, что оно противоречило его доктрине достаточности «только веры». Таким образом, нам предстоит выяснить, какой из терминов можно понять двояко и предположить иное значение.

 

Некоторые предполагают, что таковым является слово «вера». Вера, о которой говорит Иаков, требует соответствующих дел, о которых не говорит Павел. Или же двоякий смысл заключается в глаголе «оправдывается»? Может быть, один подразумевает первичное спасение, а другой -последующее продолжение оправдания уже после того, как человек изначально спасен. Не исключено также, что двояко следует толковать слово «дела». Те дела, о которых говорит Иаков, необходимы для оправдания, Павел же имеет в виду другие.

 

Первая альтернатива доставляет много хлопот сторонникам доктрины «достаточности только веры». В тот момент, когда они признают, что, по мнению, Иакова, существует вера (покорная вера), оправдывающая человека, они должны будут признать несостоятельность доктрины спасения «только верой» (подразумевающей знание, согласие и доверие).

 

Некоторые сторонники теории спасения «только верой» выдвигают сложный аргумент в пользу того, что разный смысл вкладывается в данном случае в слово «оправдание». Павел, по их утверждению, употребляет его, говоря о первичном спасении Авраама, Иаков же упоминает об оправдании, которое имело место спустя много лет, когда Авраам пожертвовал сыном Исааком. Довод справедлив, и если бы мысль Иакова сводилась бы только к этому, аргумент можно было бы признать состоятельным. Однако следует напомнить, что Иаков приводит два примера людей, оправдавшихся делами, а пример Раав нельзя расценить иначе, чем как первичное спасение (оправдание). Поэтому очевидно, что Павел и Иаков используют слово «оправдался» в одном и том же смысле.

Третья альтернатива, в пользу которой высказываются многие авторы, пытающиеся разъяснить видимое противоречие между утверждениями Павла и Иакова, состоит в том, что Павел и Иаков придают разные значения слову «дела». Павел имеет в виду поступки, которые делают веру «тщетной» (Рим. 4:14). Иаков же подразумевает дела, благодаря которым «вера достигла совершенства» (Иак. 2:21,22). Иными словами, Павел и Иаков говорят об одном и том же. Павел предостерегает против системы «благих поступков». (Из Рим. 4:4 становится понятно, что Павел ссылается на «благие дела», о которых идет речь в конце главы 3. Под благими делами здесь подразумеваются поступки, в результате которых человек надеется обрести спасение «по долгу»). Иаков выступает против идеи достаточности «только веры». В цитате из Рим. проводится различие между «покорной верой» и благими делами. В цитате из Иакова подчеркивается, что условием оправдания является вера, основанная на покорности, а не благие дела и не «только вера».

Как в жизни Авраама, так и в нашей оправдание-длительный процесс. Авраам оправдывался несколько раз, о чем свидетельствуют все вполне сгармонизированные по смыслу цитаты, где речь идет о его оправдании. Чуждый вере грешник должен креститься, выказав, таким образом, покорность, необходимую для прощения. Совершивший проступок святой должен исповедаться в грехе, что будет свидетельством покорности. (1 Ин. 1:9 дает понять, что христианин должен исповедаться в грехах, если хочет, чтобы Бог простил их). Итак, и Иаков, и Павел утверждают, что спасительная вера, будь то первичное или последующее оправдание, - покорная вера!

 

ЗАКЛЮЧЕНИЕ

 

Наша точка зрения состоит в том, что вера, ведущая к спасению, включает 4 элемента: знание, согласие, доверие и покорность. Мы также утверждаем, что если определять понятие «вера» именно таким образом, легко гармонизировать все стихи Писания, в которых трактуется вопрос о спасении.

 

Следует еще раз подчеркнуть, что обращение самого Павла служит прекрасной иллюстрацией нашей мысли. В Рим. 5:1 Павел пишет: «Итак, оправдавшись верою, мы имеем мир с Богом чрез Господа Иисуса Христа». Здесь он говорит и о себе. Теперь давайте вспомним историю обращения Павла. Путешествие Павла в Дамаск, куда он направляется с целью преследовать христиан, было прервано явлением воскресшего Господа. С этого момента он видел в себе величайшего грешника, отчаянно жаждущего прощения грехов и примирения с Богом. Склоняя голову перед Иисусом, Павел вопрошает: «Господи! что повелишь мне делать?» (Деян. 9:6) и проводит следующие три дня в молитве и посту. Было бы трудно найти пример более несомненной веры и более чистосердечного раскаяния, чем пример Павла во время поста и молитвы. Если спасительная вера включает только три элемента (как утверждают сторонники теории спасения «только верой»), Павел должен был уже оправдаться и

примириться с Богом. Но этого не случилось! Разве это не самое ясное свидетельство недостаточности «только веры» для обретения оправдания и мира? Ведь Павел примирился с Богом не ранее, чем пришел проповедник Анания, объяснивший необходимость крещения и омовения грехов, после чего Павел выполнил эти условия! Он оправдался только, когда его вера стала покорной! (Гарет Л.Риз. Критический и эгзэгетический комментарий к книге Деяния Апостолов, ст.471-481).

 

РЕЗЮМЕ

Заповіт – це Божественна постанова, юридична угода між Богом і  людиною, в якій Богом визначені умови їх взаємовідносин.

Людина не може спастися своїми ділами, по причині гріховності. «Бо заплата за гріх – смерть, а дар Божий – вічне життя в Христі Ісусі, Господі нашім!»(Рим. 6:23).

Для спасіння (народження згори,з води й Духа(Ів.3:3,5)) Бог встановив такі умови: покаяння , віра в Євангелію і  хрищення на відпущення гріхів.

Перші дві умови не спасають, спасає хрищення (див.1Пет. 3:21; Гал. 3:27 ). Але неможливо оминути перші дві умови, хрищення без покаяння і віри в Євангелію не спасає.

Ці умови, які людина повіривши, повинна виконати, не є причиною для заслуг, або основою спасіння. Основою нашого спасіння є жертва Ісуса Христа.

            Бог визначає умови, людина вірить й виконує їх, і тоді Бог спасає її благодаттю через віру. Це говорить не про заслуги людини, а про її  віру і покору Богові.     

          Ной повірив  Богові, що буде потоп , «побоявшись , зробив ковчега, щоб дім свій спасти; нею світ засудив він, і став спадкоємцем праведности, що з віри вона» (Євр.11:7).

        Аврам , бувши бездітним , повірив Богові , що потомство його буде , як зорі на небі, «а Він залічив йому те в праведність» (див. 1 М.15:1-6; Рим.4:3; Гал.3:6). Щоб наша віра порахувалася в праведність, треба  повірити Ісусу Христу, що для спасіння від наших гріхів необхідно: покаятися, увірувати в Євангелію й охриститися на відпущення гріхів. І тільки тоді, коли ми виконаємо ці умови, віра наша порахується в праведність.   

         Спасаюча віра включає в себе чотири елементи : знання, згоду, довіру і покору. В Новому Заповіті є багато місць де під дієсловами «увірував», «увірували» розуміється, що люди повірили Христові і виконали необхідні умови (покаялися, увірували в Євангелію й охристилися), щоб стати християнами (див. Дії. 4:4; 5:14; 9:42; 11:21; 13:48; 14:23; 15:7,8; 16:31-34; 17:12,34; 18:8; 21:20; 22:19; Еф. 1:13; в майбутн. 1Тим 1:16).

         Віра є особисте діло людини (див.Ів.6:28,29). І вірне твердження: людина повіривши, повинна виконати умови. І ще потрібно визнавати свою віру до і після хрищення, «бо серцем віруємо для праведности, а устами ісповідуємо для спасіння» (див. Рим.10:9,10; Дії. 8:36-38; Мр.8:38; 1Ів.4:15).

     Це є правильне біблійне розуміння того, як спастися благодаттю через віру. 

  Отже, наука про те, що Бог прощає гріхи і народження згори стається в час молитви покаяння – небіблійна!  Її видумав диявол для того, щоб  руйнувати Церкву і губити людські душі (див. 1Тим.4:1,2).

                 Ті, хто її проповідують, не розуміють ні того, що говорять, ні про що

запевняють (див. 1Тим. 1:5-7).

             Тож не будемо слухати вчителів, які  слух свій  від правди відвернули та до байок нахилилися (див. 2Пет.2:1-3; 2Тим. 4:3-5).

   БУДЕМО  ВІРИТИ  СЛОВАМ  ГОСПОДА І СПАСИТЕЛЯ НАШОГО ІСУСА ХРИСТА ТА НАУЦІ  АПОСТОЛІВ,  І  БУДЕМО ОХРИЩУВАТИСЯ В ІМ’Я ОТЦЯ, І СИНА, І СВЯТОГО ДУХА НА ВІДПУЩЕННЯ НАШИХ ГРІХІВ, ЩОБ ОДЕРЖАТИ ДАРА ДУХА СВЯТОГО!        АМІНЬ.

 

 

2013 р.

 

 

 

 

 

 

                                                                                                                  Дмитро  Довганюк

                                                                                                                       Дзвоніть: моб.097-8031907; 099-075 0723

                                                                                                                      Пишіть:  dovganiuk@gmail.com